Один парубок пішов у приймаки. Там була господарка велика, роботи було дуже доста. Тестя не було, хіба теща. Робить він, робить, робить. Нарешті набридла йому та робота. Через день ціпом молотив у стодолі, а ввечері погодував худобу та й говорить до тещі та й до жінки:
— Ви тут напоїте худобу, а я йду на збори.
Питається стара:
— Які збори?
— Та, — говорить, — збори приймаків.
Пішов він на ті збори, нема його й нема. Вже година дванадцята, перша, друга — нема. Через котрийсь час приходить він. А вони вечерю зварили, якоїсь там бульби, капусти. Та й то під лавицею поставили, і стоїть оно там. Взяв він ту вечерю, їсть і не їсть. Роздівається спати. Та й теща питаєься:
— Чи були збори?
— Та, — говорить, — були.
— Та й що там рішали?
— Та рішали, щоби приймаків уважати, бис корше спати лягати, довше досипляти.
— А ще що?
— А ще рішали, щоби приймакам файно давали їсти.
— А ще що там рішали?
— А ще там рішали, щоби з тещею спати два рази, а з жінкою.
А жона говорить:
— Я на то не віддавалася, щоб я з човлоіком лиш раз спала.
А теща каже:
— Нічого, нічого, дівонько. Раз так громада рішила, так має бути.