Пішов одного разу селянин із дружиною на ринок. Продали вони все, що принесли для продажу, купили що їм треба було і вирушили додому. По дорозі побачили перукарню. Чоловік і каже дружині:
— Якщо вже трапилася нам по дорозі перукарня, давай зайду, хай мене поголять для свята — завтра неділя.
Перукар поголив його. У селянина не було десяти копійок, ( а стільки коштувало гоління) лише монета в двадцять копійок ; він дав її перукареві і каже:
— Ось тобі двадцять копійок, давай десять решти.
— Їй-богу, немає зараз, – відповідає перукар, – зайди пізніше, коли я назбираю. А бо поголю тебе наступного разу, от ми й розрахуємося.
— Ні, ні! – Відповідає селянин. — Чекати я не можу… Бог знає, коли я ще прийду, може до того часу ми обидва з тобою померти встигнемо. Ні, ти, брате, поверни те, що мені належить.
— Та ти що, глухий, чи що? Немає в мене зараз десяти копійок решти!
Тоді селянин схопив дружину за руку, силоміць посадив її у крісло, а перукареві каже:
— Поголи її!
Дружина заволала:
— Схаменися, лукавий тебе поплутав!
— Краще нехай він і тебе поголить, ніж мої десять копійок мають пропасти.