Один українець поїхав у Росію та й уженився на кащапці. Як повінчався, то почепили на цвях чоботи, він свої, а вона свої. І каже вона йому чиї чоботи впадуть, той буде вмирати. Пожили вони чотири роки. Вже синові їхньому було три роки.
Поїхав одного разу чоловік у поле орати. Оре він, аж тут приходить жінка:
— Муж мой родной, іди домой, будеш умирати, твої сапоги впали.
— Шо ти вдуріла, чи що?
— Не вдуріла, иди помирать.
Хоче він не хоче, а впрягає коні та їде додому. Приїхав додому, а гріб йому вже куплено. Помився він, дала вона йому чисте шмаття і пішов він у часовню. А там ще один пацан сидів, смерті чекав. Стоїть чоловік у часовні. І не сидиться йому і не спиться. А кацап каже:
— Ложись друг чаво ходить.
Та де тут ляжеш. Пішов він на двір та врубав собі доброго бука. І жде. Сів у гріб з буком і спить.
У дванадцятій годині ночі прилітає смерть. Та на самий перед до кацана, що в гробу лежав. Як прискочила до нього смерть, аж закленготіло в нім, і вмер він. Та й приступає смерть до того, що сидів. А він як дав її буком, то підлетіла в гору, прорвала потолок і пішла. А він остався живий.
Дождався він дня та й не вертається додому, а вертається на свою батьківщину. На ранок зібралися кацапи, дивляться лежить їхній товариш мертвий, а другого нема.
— Зовсім смерть хохла забрала, — кажуть, — через потолок потягла.
Провелося після цього три роки. Одного разу вийшла жінка і зустрілася зі своїм чоловіком. Але вона знала що чоловік умер, і не думала його побачити, і не взала його. Накупила всього і каже до нього:
— На тебе поману за мого чоловіка дорогого.
А він каже їй:
— Я не твій муж кацап ви, кацапи, кому ви душу віддаєте.
І аж тоді вона взнала його. Почав він її питати за сина.
— Як хочеш то будем жити з тобою, — каже він, — але іди зі мною на Україну. Бо тут я жити не буду.
І вона погодилася, і пішла з ним, і жили вони разом до смерті.