Жив у давнину вузькоокий хан Олзой. Жив-байдикував, бо хіба ж годиться ханові щось робити?
Одного разу знічев’я наказав він оповістити всіх своїх підданців:
– Хто вигадає таку небилицю, щоб я – мудрий хан – їй повірив, тому насиплю повнісіньку чашу золота.
Ледве полинула така чутка, прийшов до вузькоокого хана його пекар Малаасгай і каже йому:
– Батьку-хане! У мого рідного батечка є знаєш яка довжелезна тичка? Така, що він вимішує нею зорі в небі точнісінько так, як ото місять тісто в діжі.
– Ото ще диво! – прижмурився хитрющий хан Олзой.– А мій батько-хан, сидячи у себе в дворі, припалював від сонця люльку – такий у неї був довжелезний чубук! Іди собі геть!
Прийшов до пана двірський кравець Слеодой та й каже:
– Слухай-но, батьку-хане! Учора в хмарах так гримнув грім, аж у небі шов розпоровся. Ну ж було мені мороки!.. До самого смерку довелося той шов зашивати та латки класти.
Хан посміхнувся.
– Корисне діло ти робив, Слеодою, а проте небо зашив абияк: уранці знову мжичив дощ… Забирайся геть!
Почув про ханський заклик і злидар Тархас. Приїхав він до ханського палацу возом, на якому гуркотіла порожня бочка.
Хан підійшов до вікна й здивувався:
– Гей, Тархасе! Що то за бочку ти сюди привіз? І чому вона порожня?
– А я, хане, по борг приїхав,– каже Тархас.
– Хто ж тобі винен?
– Ти винен, хане…
– Я? Уперше чую… Який борг? Що ж я тобі винен? – ще дужче здивувався хан.
– А ти ж позичав у мене цю бочку, повну золота. Невже забув про це?
Хан спалахнув:
– Брехня! Вигадка!
– Ага! Не віриш? Тоді, як обіцяв, віддавай мені повну чашу золота!
– Ой, ні, ні! – схаменувся хан,– Ти правду кажеш!
– А якщо правду – повертай мені бочку мого золота! Дуже розлютився вузькоокий хан Олзой на бідняка Тархаса, але нічого не вдієш! – віддав йому повну чашу золота.