Було де не було, в якомусь селі жив циган. Бідував, більше голоден, як ситий ходив.
Взяли ’го у військо. Тут їв ліпше, як дома. Колись і м’яса на обід перепало.
Вислужив військо, повернувся домів — і знову голод. Мусив красти.
Дізнався, що в лісі пасеться велике стадо свиней. Стадо було панське…
Циган дочекався темної ночі й пішов красти. Йде, роздумуючи, й чує: хтось крокує. Спершу не звертав уваги, бо думав, що йому лиш причулося. А потім знову вчув кроки. Дивиться, а позад нього чоловік.
— Хто ти?
— Я чорт. А ти?
— Я циган.
— Та де йдеш?
— Йду з голоду красти свиню.
— І я йду з тобою, бо й я би їв м’ясо… Но, та будемо красти в’єдно.
Дійшли до стада, загорожа була висока, оббита дошками. Перелізли через неї й почали вибирати собі кругленьких свиней. Чорт кидає через загороду по одній, а циган не може підняти. Якось натрапив на маленького веприка і того одного перекинув…
Перелізли загороду й женуть свині лісом. Ще було темно. Звідає чорт:
— Як поділимося?
— Та чи ти значив свої? — Я ні… А ти значив?
Я значив… Я котре хотів перекинути, то кожному підкрутив хвіст д’горі.
Каже чорт.
— Добре. Тоді із закрученими хвостами най будуть твої, а з прямими — мої.
І так договорилися.
Зійшов місяць на небі, почали ділитися. Циган бере із закрученими хвостами, то забрав усі, лиш один сухоребрий веприк тримав хвіст прямо, бо хворий був. І його взяв собі чорт…
Чорт сердитий… Видить, що циган його обманув, і каже:
— Я так трудився, а мені дістався сухий веприк.
— Тобі, чорте, лиш видиться, що ти багато трудився.
— Ей, цигане, цигане, більше з тобою ніколи не піду красти.
І відтоді є народна приповідка: циган і чорта обмане!