Того року, коли у вовків був страшний голод, Лісовий Батько дозволив найхудішому вовкові з’їсти барана.
Побіг вовк у поле, знайшов барана і відкликав його набік.
– Стій струнко! Я тебе з’їм.
– Не можна! – Сказав баран.
– Можна, братику, можна, тільки стій рівно! – сказав вовк.
– Як це так можна? – Заперечив баран.
– А ось так, – заспокоїв його вовк, – мені Лісовий Батько дозволив.
– Подумаєш – Лісовий Батько! Я не з лісу, я з села.
– А йому байдуже. Якщо він дозволив, я тебе з’їм.
Бачить баран, що немає порятунку, і просить жалібно:
– Вовче, любий, потерпи до осені. Я ще жиру не нагуляв – весь у ребрах, як драбинка. Ніякої тобі не буде радості. Інша справа восени; обіцяю тобі відгодуватись як найкраще, стати жирним і товстим.
Вовк погодився, не зачепив барана, дозволив йому до осені попастись. А сам побіг до Лісового Батька скаржитися:
– Їсти хочеться, зголоднів.
– Хіба мало тобі барана? – запитав Лісовий Батько.
– Не чіпав я його – дуже вже він худий.
– Тоді йди і з’їж свиню.
Вовк навіть підскочив від радості і одразу побіг у поле. Знайшов свиню, відкликав її убік і каже:
– Стій, рівненько! Я тебе з’їм.
– Не маєш права, – каже свиня.
– Маю, – каже вовк. – Стій рівненько!
– Як так маєш?
– Так ось і маю!
– Звідки?
– Лісовий Батько дозволив.
– Ну, це не рахується: я не в лісі живу, а в селі.
– Це нічого не значить. Раз наказано тебе з’їсти – значить, і з’їм.
Побачила свиня, що справи погані, і занила:
– Вовче, любий, потерпи до осені. Я ще жиру не нагуляла – вся в ребрах, як драбинка. Ніякої тобі не буде радості. Інша справа восени – відгодуюся і сама до тебе прийду, та не одна, а з поросятами, маленькими, круглими.
Вовк подумав і погодився – не чіпав свиню, залишив її до осені у спокої. А сам побіг до Лісового Батька скаржитися:
– Їсти хочеться, зголоднів.
– Хіба мало тобі свині? – спитав Лісовий Батько.
– Не зачепив я її – аж надто худа.
– Тоді йди і з’їж коня.
Зрадів вовк, побіг у поле, знайшов коня, відкликав його вбік, сказав:
– Стій, конячко! Зараз я тебе з’їм.
– Не маєш права, – каже кінь.
– Маю, – каже вовк. – Стій!
– Як так маєш? Звідки?
– Лісовий Батько дозволив.
– Ну, це не береться до уваги: Лісовий Батько мені не господар.
– Це нічого не значить. Раз наказано – значить, з’їм.
Побачив кінь, що справи погані, і вирішив схитрувати:
– А що тобі буде за радість? Я всю зиму солому з даху їв – сіна у господаря не було. Поки ти мене їстимеш, весь об солому обколешся. Дай мені до осені вівсом та конюшиною підгодуватися – тоді інша справа буде.
Подумав вовк і погодився, не чіпав коня, дозволив йому до осені попастись. А сам знову тою самою дорогою до Лісового Батька побіг. Прибіг, вивалив язик і зітхнув, — соромно було втретє просити.
Лісовому Батькові набридло його прохання і зітхання слухати, ось він і спитав:
– Чого прибіг, сірий?
– Їсти хочеться, зголоднів.
– Хіба мало тобі коня?
– Не зачепив я його – аж надто худий. Нехай підгодується.
Розсердився Лісовий Батько, насупився, прогнав вовка геть.
– Їж тоді гриби та ягоди, – каже, – поки твоя худоба не відгодується.
Завив вовк від такої образи, але нічого не допомогло – довелося йому все літо гриби та ягоди шукати, хоч і не любив він їх.
Але як тільки настала осінь, вовк – одразу до свині. Свиня в цей час у картоплі рилась з усім своїм виводком. Вовк чемно з нею вітається і каже:
– Радий бачити, яка ти стала товста… Бо я все літо на одних грибах та ягодах перебивався.
– І я тобі рада! – каже свиня. – До того, миленький, погладшала, що ледве ходжу. І поросятка у мене всі кругленькі, як ковбаски. Чекаємо на тебе не дочекаємося. Тільки дозволь нам заспівати наостанок пісеньку.
Скликала свиня своїх поросят, і ось вони повалилися всі на грядки і як завищать! Усі господині на цей вереск збіглися. Побачили вовка й давай його лупцювати: хто відром, хто коромислом, хто палицею.
Бідолашний вовк ледве ноги забрав. І дуже на людей образився. “Не дадуть, – каже, – зустрітися хорошим друзям!”
Другого дня побіг вовк шукати барана. Бачить – рогатий на горбочку пасеться. Привітався з ним чемно, сказав:
– Радий бачити, який ти став вгодований! А то я все літо на грибах та ягодах перебивався. Хотів учора свиню з’їсти, та люди завадили. Не дали добрим друзям домовитися по-доброму – і мене побили і її, бідолаху.
– А вже я тобі як радий! – Каже баран, – Не повіриш, до того розжерся, що ледве ходжу.
– От і чудово, – каже вовк. – Тоді я тебе з’їм.
– Зроби ласку, миленький! Ти стій тут, унизу, а я на горбочок заберуся, щоб розбігтися краще. Розкрий свою пащу ширше – я і скочу тобі прямо в черево. І жодного клопоту нам обом не буде.
Сподобалися вовку такі розумні слова: завмер він під горбочком, роззявив свою пащу ширше. А баран заліз на самий верх, пригнув голову і як помчить униз, як вдарить вовка рогами з усього розбігу! Після такого тумака вовк ледве відповзти зміг. Сім днів у лісі лежав, та так і не відлежав – кульгавим став на одну ногу. А за сім днів пішов, шкутильгаючи, шукати коня. Нарешті знайшов його та привітався.
– Радий, – каже, – бачити, який ти став гладким. А то я все літо на грибах та ягодах перебивався. Пішов до свині, та люди всю дружбу зіпсували. Тоді я до барана. А він, поганий, обдурив мене. Тепер вся надія на тебе. Стій, голубчику, смирно.
– А вже я по тобі як скучив, – каже кінь. – Мені вже все набридло – і конюшина і овес. – Не повіриш, на пшеницю – і дивитися не хочеться, до того ситий.
– Що ж, тоді я тебе з’їм, – каже вовк.
– Зроби ласку, миленький. Тільки ось застоявся я, на тебе чекаючи; треба було б трохи розігрітися, поскакати.
– Ну, ні! – каже вовк. – Я вже вас знаю. Почнеш скакати і втечеш.
– І то правда, – каже кінь, – я норовистий – можу і втекти. Ти вже слідкуй, щоб я не втік.
– Як же я вслідкую? – каже вовк. – У тебе ноги он які довгі!
– А ти за хвіст мій зубами вчепися, та міцніше, – каже кінь. – Тоді я й не зможу втекти.
Послухався вовк коня, вчепився зубами за його хвіст. Щосили вчепився. А кінь почав скакати, почав тягнути вовка по всіх пагорбах та купинах. Усього, бідного, змолотив, а наостанок ще вдарив щосили копитом. Вовк так і перелетів через поле.
Очуняв якось, схопився і помчав не озираючись до лісу. Забрався у саму хащу, притулився, весь тремтячи, до дерева, і гірко-гірко завив від образи.