Була жінка молода, красива, а чоловік у неї був простий. Не брався до неї. А вона слабує. Та й каже вона до чоловіка:
— Пішов би десь та запитався, чого я слабую.
А він питається:
— Де?
— Може, суть такі ворожільники, що повідають.
Він каже:
— Я не знаю, куди йти, в яке село. Де йти? Не знаю жодних ворожільників.
Вона мовить:
— Та то навіть недалеко в лісі є такий дуб старий, що правду повідає.
— Що ти говориш? Дуб? Дуб говорить?
— Говорить, — каже, — підеш запитаєшся.
Вона його наперла, би йшов. Він пішов, став під тим дубом та й стоїть. Як би то говорити до дерева? Але каже.
А ніже він прийшов до того дуба, вона вилізла з ліжка, кругом оббігла, залізла в того дуба в дпло і там чекає на нього.
А він прийшов від’дубови та й каже:
— Дубе, що з моєю жоною буде?
А жона з дуба грубим голосом обзивається:
— Роби діло — здорова буде!
І пішов він геть. А вона вилізла з дупла, кругом, кругом оббігла, збігла додому і вже в ліжку чекає на нього. Приходить він.
— Ти був коло дуба?
— Та був.
— Та що казав дуб?
— А що казав. Щось таке казав…я таке ще не чув. Не чув такого, як він казав.
— Та вже повідж.
Напирає вона:
—…Повідж, що він казав.
— Та казав: «Якесь роби діло, та здорова буде».
Вона каже:
— А видиш? Може, якраз би помогло, а ти нічого не робиш. Може, якраз поможе?
І він почав робити то, що вона хотіла.