Кажуть, що панська скупість не має меж. Тож і ця казка висміює скнарість багатія.
Жив собі один пан, та такий уже був жадібний, що навіть оженитися не міг. А чого б то? Бо хотів взяти собі за жінку таку дівчину, щоб нічого не їла і не пила, хіба що воду. Розіслав гінців в усі кінці, щоб шукали саме таку наречену, як він хотів. Довго ніхто не відгукувався, бо де ж знайдеш таку, щоб не їла і не пила. Коли ж таки через певний час повідомили панові, що об’явилася така, як йому до вподоби. Зрадів пан, послав сватів. Незабаром і весілля гуляли.
Веселяться гості — їдять, п’ють, а молода сидить і ні до чого не торкається. Так за весь день і рісочки в рота не взяла.
Радіє пан: де ж таки — вигідну жінку собі матиме, економитиме на харчах.
Відгуляли весілля. Гості роз’їхалися. На другий день пан приступив до трапези — курячі стегенця один за одним уминає. Простягла руку до курятини і молода дружина.
Спочатку ніби несміливо, а далі почала вминати за обидві щоки. Пан аж вдавився від здивування. Та на питання, яке так і не вимовив пан, молода пані поспішила відповісти:
— Як була я молода, я не їла й не пила, а тепер я замужня жона і щоб з голоду я пропала, то осоромила б свого пана.
Отак і обвела одна розумниця старого скнару-пана.