Колись у дрімучім лісі послав бог мір на звірі. Стали вони гинути. От позбирались вони до місця і радяться, і балакають: «За що нас так бог наказав, що на нас бог мір наслав?.. Мабуть, ми бога прогнівили, мабуть, ми богу без числа прогрішили… Ну, признавайтеся: хто чим грішний перед богом?..»
Давай вони розказувать.
Ведмідь каже: «Я чоловіка з’їв…» А лев каже: «А я бичка розірвав». Той скотину з’їв, а той людину. А лисовин каже: «А я зайчика піймав і розірвав». А лисичка каже: «А я гусочку з’їла…» А тигер каже: «А я нічого не піймав».
А вовк каже: «А я ходив-ходив, хочеться їсти; та стоїть, — каже, — стіг сіна попового. Так я, — каже, — як клочок урвонув із стога та так цілий його і проглинув». — «А-а! Так ти попове сіно їв!.. Так ти, — кажуть, — найгрішніший усіх!.. Через те нас бог і наказав, що ти в попа клочок сіна вкрав. Так через те на нас бог мір наслав».
Взяли його розірвали. На куски розірвали і з’їли його…