Оден чоловік мав три доньки. Дуже бідно вони жили, і він журився, як він має ті дочки прогодувати і видати заміж. Аж приходить такий день, приходять свати сватати наймолодшу доньку. А він каже:
— Ще старші не вийшли заміж, то як наймолодшу віддавати? На другий день прийшли середущу доньку сватати. Батько каже:
— Я бідний чоловік, не можу зробити весілля, аби зробив усім трьом за оден день.
Прийшли й третю дочку сватати. Він каже:
— Я зроблю весілля всім трьом, але аби на оден день, люди мені поможуть, бо я бідний чоловік.
І договорилися вони: такого й такого дня буде весілля. Люди в тім селі були добрі, сусіди добрі, помагали їм, усього заготовили багато.
Приїхали всі три женихи з гостями, відбулося весілля, забралися всі гості, дочки поїхали з чоловіками, а чоловік лишився у хаті сам. Стало дідови дуже тяжко і сумно жити. Прожив він сам три місяці і ніде не ходив. Та й думає: «Треба мені відшукати мої дочки, відвідати їх і подивитися, як вони жиють». Устав раненько, зібрався і думає: «Йду відвідаю найстаршу дочку».
Приходить рано до хати найстаршої дочки, увійшов, дивиться — двері повідкривані, в печі горить, а в хаті немає нікого. Чекає, чекає і не може нікого причекатися. Вже сонце високо підійшло, а в хаті немає нікого. Зібрався він та й іде геть, і встрічає на дорозі свою дочку. Вона несе воду, та й каже:
— То ви, тату?
А батько її питає:
— А де ж ти була, що я штири години чекав і тебе не було? Вона відповідає:
— Я встала, запалила в печі та й побігла по воду. Здибалася з кумою та й ся заговорила.
І ніхто діда не гостив, ніхто нічого не казав — пішов дідо сумний додому.
На другий день іде відвідати середущу дочку. Устав він, але не так рано, а вже пізніше. Приходить під хату, де вона жиє, — двері закриті, вікна застелені, нікого нема. Сів під хатою й чекає.
Коли вже високо підійшло, відкрилися двері й вікна, дід заходить та й каже:
— Добре рано, дочко! Чо’ ти так довго спиш? Та то ж робочий день. Аби прожити, треба працювати.
— Я ще молода, ще ся нароблю.
Ніхто діда не гостить, ні припрошає, ні питає нічого. Посидів дід, посидів та й сумний пішов геть.
На третій день іде він відвідати наймолодшу дочку. Встає рано та й думає: «Може, там так мене примуть, гий тоти дві». Приходить під хату, а навстріть виходять зять та й дочка і кажуть:
— То ви, тату? Заходіть до хати, будемо ся гостити і будете в нас жити.
Зять каже:
— Я йду на роботу, а ви будьте дома. Би ви ніде, — каже, — не йшли, жийте в нас, бо вам самому скучно.
А жінці каже:
— Аби ти батька ніде не пустила. А як дуже схоче йти додому, аби щось дала на дорогу. Би-с упорожні не пустила.
А дочка каже:
— Сідайте, тату, най я чоловіка відправлю на роботу, а тоді будем ся гостити.
Дала чоловікови їсти, вийшла за ним у сіни й каже:
— Най бог помагає тобі в роботі. А він їй:
— Аби ти діда погостила і дала щось з собою, аби дідо не був кривдний.
Розпитала дочка діда, як він жиє. Чи скучно йому? Погостила його, наговорилася з ним, наплакалася, дала на дорогу хліба, сала, молока — надавала всього, що мала. Та й каже:
— Може би ви, тату, в нас жили, може би нікуди не йшли? А дідо каже:
— Ні, дитино, я вже буду сам доживати. А коли почуєте, що я помер, аби-сте прийшли, поховали моє тіло і згадували мене в молитвах.
Іде він від дочки, веселий, задоволений, та й думає собі: «Я всіх трьох доньок однаково годував і навчав, а неоднака вдача у них». Навстрічу йому йде старенький-старенький дідо. Та й каже йому:
— Дай Боже вам! Зідки мандруєте? Він відповідає:
— Був-им у дочки в гостях.
— А чи гостили вас? А він йому:
— Гостили ще й на дорогу дали. Але-м мав три доньки, і всі три неоднакі. Був-им у гостях у найстаршої — двері повідкривані, в печі горить, а її вдома нема. Був у середущої — сонце в полудни, а вона спить. Був у наймолодшої — дочка і зять мене прийняли, погостили ще й на дорогу дали. А я їх усіх трьох однако годував.
А той старенький дідусь каже йому:
— Ваша найстарша дочка псячої віри, середуща дочка — свинської, а наймолодша — людської віри.