Жили собі чоловік та жінка. Всі їм заздрили, бо гарна була в чоловіка жінка Хвеська. Але була ця Хвеська дуже язиката. Де що почує, зразу всім розтріпає язиком, ще й своє щось придумає.
От одного разу поїхав її чоловік у поле орати та й виорав скарб. Узяв він цю знахідку та й думає: «Як же я додому цю знахідку принесу? Хвеська як дізнається, то всім розкаже. А пан може все те забрати».
Пожурився бідолаха та й вирішив провчити свою язикату жінку. Коли прийшов додому, скарб сховав, а на другий день вирішив сходити на базар.
Тільки сонце почало сходити, а чоловік вже там. Купив він чималу торбину бубликів, зайця застреленого. А йдучи додому, зайшов до річки, де стояв ятір, повний риби. Взяв чоловік ту рибу, а зайця в ятір поклав та опустив у річку. Рибу порозкидав у лісі під кущами, а бублики на деревах порозвішував. Після цього прийшов додому та й каже:
— Ходімо, Хвесько, в ліс, може, риби назбираємо.
Хвеська здивувалася, бо як можна в лісі рибу збирати. Проте пішла. Прийшли вони в ліс, а там і справді риба під кущами. Назбирали вони риби, натрусили бубликів з дерев. Хвеська і хрестилася з такого дива, і очі кулаками протирала. Тоді чоловік признався жінці, що він ще й гроші знайшов. Просив її про це нікому не казати.
А на другий день пішов чоловік орати, а Хвеська — до куми. Розказала все чисто, що вона бачила, і про скарб не змовчала. Скоро вже все село знало про скарб. Куди не піде Хвеська — скрізь з неї сміються.
Прийшла вона додому та й гірко заплакала. З тих пір вона перестала бути язикатою.