Були чоловік і жінка, мали лиш їдну дочку. І дуже її любили. А жили вони під лісом і стерегли, щоб вона не зайшла в ліс і не загубилася. Але їдного разу вона таки загубилася. Захотіла пити і попала вона на таку воду, що як вип’єш її, то перекинешся в якусь дичину. Напилася дівчинка тої води і перекинулася в зайця. Чоловік з жінкою глядять дитину їден день, глядять другий — нема. Чоловік пішов по бабах-ворожках, що вони скажуть. І найшов таку бабу, що сказала йому:
— Твоя дитина стала зайцем. Якби дитина знала, що там є друга річка, і випила води з тої річки, то стала б назад дівчинкою.
Від того дня батько, який був мисливцем, зайців не вбивав. «Може, я ще свою дитину вб’ю», — думав він.
А дитина ходила, ходила і попала до лісника. А в него були діти. Піймили вони зайчика, принесли до хати і граються з ним. Жінка лісникова тим і рада. Діти граються ляльками, і заєць з ними. Увечері лягли всі спати, і чує лісникова жінка: заєць сам грається з ляльками і колише їх: «А-а-а, а-а-а». Встала рано лісникова жінка та й каже:
— Цей заєць має голос людини і сам колише ляльок.
Лісник вірить й не вірить. Але одного разу і він вчув, що зайчик говорить. Встав рано і каже:
— Зайчику, дай мені води.
Він приноси й дає. Зайчик нічого не говорив, але все розумів. А там недалеко жив цар, і в царя був парубок. Вчув він, що в лісника є такий заєць, та й каже цареви:
— Тату, я піду до лісника, щоб подивитися на того зайця. Кажуть, він все як чоловік розуміє. Хай лісник дасть мені того зайчика.
А цар йому:
— Іди й возьми собі. А як лісник не схоче дати, то я пошлю варту, і вона возьме.
Пішов царів син до лісника, а лісник зрозумів, у чому діло, і випустив зайчика надвір. Зайчик заховався в капусту. Царів син каже:
— У вас є такий зайчик, що розуміє все, як людина. Я возьму його у вас.
А лісник каже:
— Був у мене такий зайчик, але я пустив його надвір, і він утік. Вийшли вони надвір, глядять, а зайчик не втерпів і почав гризти капусту. Царів син зразу вчув його і піймав. Прийшов із зайчиком додому, став тримати його в кімнаті і нікуди від него не йшов. Куди йде царський син, то все на руках зайчика тримає, або зайчик ззаду йде.
Довго зайчик був у царя. Їдного разу взяв його царський син і йде на прогулянку в ліс. А тут відкись взявся мисливець, тато дівчинки, що перекинулася на зайчика. І було з мисливцем три пси. Як забачив царів син мисливця з собаками, забоявся, щоб мисливець не вбив зайчика або не піймали його собаки. Кличе зайця, а він не йде. Побіг просто до мисливця і скочив йому на руки — заєць пізнав тата.
Стали вони сваритися, царський син з мисливцем. Царський син каже:
— Це мій заєць.
А мисливець йому:
— Нє, це моя дочка.
Але мисливець нічого не може зробити, бо то — царський син. І розказав він царському синови, як його дочка напилася чарівної води та й перекинулася на зайця. А царів син каже:
— Кинь його на землю. Як піде до тебе, то, значить, ти возьмеш, а як до мене, то я возьму.
Мисливець кинув зайця на землю, а той знов скочив йому на руки. Взяв мисливець зайця і вирішив шукати річки, щоб його напоїти. Напився зайчик з тої річки і назад став дівчиною. Та й була вона вже багато більша, ніж тоді, коли перекинулася на зайця.
Прийшов мисливець додому, тішаться вони з жінкою і вирішили зробити дочці іменини. Пішов мисливець у ліс, набив дичини, наготовили м’яса. І написав мисливець афішки: «У мої дочки на таке-то число іменини. Вона роками була зайцем, а тепер перекинулася назад на дівчину». Царів син попав на ту афішку, і зацікавився тою дівчиною, бо ж вона роки була в него зайчиком. Прийшов він на ті іменини. А дівчина була дуже красива. Як побачив він її, то зразу полюбив. Хазяїн посадив їх за столом поруч — свою дочку і царевого сина. Царів син хотів дізнатися, чи то справді вона була зайцем.
— Чого ти найбільше боїшся? — спитав він її.
— Зайця боюся.
— А кого найбільше любиш? А вона йому:
— Найбільше люблю тата.
Тоді він і повірив, що то вона, бо до тата пішла на руки, а не до него. Вирішив царський син узяти її за жінку. Пішов до свого тата і каже:
— Я хочу взяти ту дівчину, що була у нас зайцем. Як не возьму її, то женитися не буду.
Цар дозволив йому, він узяв її та й зіграли свадьбу. І може, й сьогодні жиють. Але це діло давно було.