Жив собі в одному селі чоловік. Гендлював, возив кораблем за границю пшеницю. Каже йому старша дівчина: — Тату, купіть мені коралі.
Купив він їй ті коралі. Та й знов їде за границю продавати пшеницю. А дівчина молодша йому каже:
— Купіть мені живу квітку.
І він поїхав за границю. А як їхав відти, звіявся вітер великий і поніс той корабель водою. Доплив він тим кораблем до якогось берега, а на тому березі стояла хата. Виходить з корабля і йде до тої хати. А там на воротях лежить медвідь. Такий паршивий. Чоловік пройшов попри него, зайшов до хати, а там є таблиці. І написано на тих таблицях, що можна їсти, пити, а з собою нічого не брати.
Він попоїв, напився, виходить надвір, дивиться — росте жива квітка. Пішов і ту квітку урвав. Іде він, а медвідь йому каже:
— Ти урвав сю квітку доньці своїй. Якщо вона прийде до мене на рік служити, то ти будеш жити. А якщо не прийде, то ти до двох тижнів умреш.
Їде він відти назад тим кораблем, приїхав додому та й каже своїй молодшій дівчині:
— На, я урвав осю квітку — ту, що ти хотіла. А за сю квіточку треба йти рік до медведя служити. Якщо не підеш, то я до двох неділь маю вмерти.
А вона каже:
— Ніж ви маєте вмирати, то краще я піду до медведя служити.
Привіз він її туди, до того медведя. Лежить він на воротях. Зайшли вони до хати. Там є все їсти й пити, дєдя лишає її там і плаче. Вийшов і пішов, а вона лишилася.
Медвідь уночі приходить д’ній, балакає з нею цілу ніч. І так кожної ночі, цілий рік.
А дєдя далі їздить за границю, возить пшеницю. Неня дівчини каже:
— Аби ти поїхав до доньки, хоть збоку подивився на неї.
— Не поїду, бо він казав мені, той медвідь, що якби я приїхав, то він зітне доньку й мене. Я маю приїхати туди аж у рік.
Ну й так день поза день пройшов рік. Бере дєдя і їде до доньки. Приїздить, донька сидить собі в покою. А дєдя питається її:
— Як тобі, донечко, тут перебулося сей рік? А вона каже:
— Так, дєдю, перебулося, якби-м тут перебула лиш два тижні. Не навтємилося мені.
Виходить вона з дєдею з тої хати, прийшли на ворота, а медвідь плаче. Лежить і плаче. Дівчині стало жаль медведя і жаль було, що медвідь їй нічого не казав. Уклякає вона коло того медведя і цілує його в хавку з одного боку і з другого, і обняла медведя. І підоймається вона догори, і медвідь підоймається. І ту з себе шкіру здирає, і файний з него панич робиться.
І дивляться вони на подвір’я, а там люди, худоба, коні. А то був замертвілий маєток. А як поцілувала вона медведя, то все ожило.
І дівчина вже лишається там, не йде додому, бо її дім уже тут буде. Сказав їй панич, що з медведя зробився:
— Такої й такої днини у нас весілля.
Має він з нею вінчатися. Тато поїхав додому, а з дому приїхав на весілля. І неня з ним приїхала, і сестра. І відбулося весілля. І гості, і всі, що служили в тім маєтку, — все гуляло.
Та й жили вони разом, та й добре їм було.