Було це давно, коли ще Україна була поділена на дві частини: одна належала Польщі, а друга — Росії. Біля самої річки Збруч, яка ділила Україну на польську і руську, розкинулося мальовниче село. У цьому селі жили працьовиті і чесні люди, які щиро любили свою землю.
Наступили жнива. Всі працювали з ранку до ночі, щоб зібрати урожай. У сім’ї діда Панаса всі прокинулися ні світ, ні зоря, поснідали і пішли у поле. Працювали завзято й дружно, весело розмовляли, жартували, сміялися. Батьки жали, а діти в’язали і складали півкопи. Сонце вже піднялося високо, а мати й каже:
— Час вже обідати. Де ти поклала обід, Ганнусю?
— Мамо, а хіба не ви його ладнували?
— От вже й пообідали, — обізвався дід Панас, — на вас понадієшся, будеш голодний до вечора. Ви жніть, а я принесу наготовлене. Заодно і відпочину, поки буду йти.
Йдучи з дому, дідусь прив’язав вузлик до палиці, щоб було легше нести, закинув її на плечі та й поніс. Він так поспішав, що навіть незчувся, як загубив той обід. Вернувшись шукати, зустрів по дорозі поляка та й питає:
— Чи не бачив ти вузлика з нашим обідом?
А той відповідає:
— Бачив вар варечок, хліба кавалечок, нафечком зав’язано.
А дідусь, не зрозумівши польської мови, відповів:
— То не мойо.
І далі пішов шукати свій обід.