Жив собі заєць. Влітку йому жилося добре, їв травичку. А взимку йому прихопилося важко. Якось пішов заєць в гості до лисички-сестрички, а назустріч йому зайчики-братики:
— Здоров був, вусатий!
Почув заєць такі слова і почав хвалитися:
— У мене не вуса, а вусища, не лапи, а лапища, не зуби, а зубища — нікого не боюся.
Переглянулися зайці між собою і нічого зайцю не сказали. І пішли по лісу чутки про зайця-хвалька. Почула їх ворона, яка не терпіла брехні, і полетіла шукати хвалька. Знайшла його під деревцем, а він аж тремтить від страху і каже:
— Вороно, я більше не буду хвалитися. Я не хочу, щоб про це узнали вовк і ведмідь.
Повірила йому ворона. Одного разу сиділа ворона на паркані і напали на неї сільські собаки. Побачив це заєць і вирішив їй допомогти: підбіг на гірку і всівся. Собаки побачили зайця і побігли за ним. А заєць побіг так швидко, що собаки залишилися далеко позаду.
Через деякий час ворона зустріла зайця і каже йому:
— Зайчику, ти не хвалько, а дуже хоробрий, дякую тобі за допомогу.