Вийшов заєць з нори і подавсь добувать собі корму. Пробіг з гони місця, дивиться — біжить до його вовк. Остановивсь, озирнувсь кругом — нема нікого. Заєць тоді почав щипать травку. Не довелося бідязі десять раз щипнуть трави, дивиться — підкрадається до його лисиця. Заєць знов пустивсь тікать без оглядки. Біг, біг; поки скрився з очей од лисиці. Остановивсь, сів в бур’яні, прищулив уші і лежить, важко дише. Не вспів іще гаразд опомниться, чує — в бур’яні щось зашелестіло. Заєць знов кинувсь тікать. Вибіг на чисту поляну, озирнувсь кругом — нема нікого. Він тоді з жалю і досади почав плакать і причитувать: «Навіщо я такий нещасний вродився? Всі мене зобіжають, всіх я боюсь, од всіх тікаю, не маю покою і на одну хвилину. Хоч би одна яка-небудь звірина боялась мене і то б не так було досадно. Піду я до річки та утоплюсь; як так жить, так краще душу свою загубить».
Побіг заєць до річки топиться; добіг до берега, а там сиділа жаба, злякалась зайця, бульк у воду. Заєць остановивсь: «Е, стой! Є на світі такі, котрі мене бояться, і то живуть, а чого ж мені не жить?» Вернувсь заєць додому.