Колись при війську служили дванадцять літ. А єдному біднякові добре було при війську, то він вислужив аж двадцять літ. І після того цар його звільнив додому. І вбрав його в щонайліпше вбрання. І зброю йому дав. І все ганц нове було. І він ходить по земли і думає так: «Земському царьови я вже двадцять літ вислужив, а як мені тепер добитися до царя небесного?»
І він добився до Бога на другий світ. Вийшов туди, а там брама. А коло брами вартовий. Питає вартовий того воєнного:
— Що ти за єден?
А той відповідає:
— Я із землі. Я вислужив двадцять літ земському царьови, а тепер хочу служити небесному.
А той йому каже:
— Добре, стій тут на моїм місци, а я йду до Бога зазвідатися, яку тобі роботу дати.
Приходить до Бога та й каже:
— Господи, прийшов із землі чоловік, озброєний, умундирований, і говорить, що вислужив земському царьови двадцять літ, а тепер прийшов небесному служити. Яку йому роботу дати?
А Господь каже:
— Іди й скажи йому, най стоїть на твоїм місци. Ти вже звільнений.
Та й стоїть там жовнір. При зброї і в мундурі.
Приходить до тої брами смерть. А він каже смерти:
— Куди ти, стара негоднице, йдеш? Стій, — каже, — тут, а я сам піду та зазвідаюся Бога, яких ти людей маєш брати.
Приходить він до Бога та й каже:
— Господи, прийшла смерть і питається, яких людей вона має брати.
Господь каже:
— Іди скажи їй, няй бере сім літ щонайстаріших людей.
А вона приходила до Бога раз на сім років. Вернувся жовнір та й каже їй:
— Іди і підгризай сім років щонайстаріші дуби.
Та й пішла смерть, а він собі виймає з кишені тютюн, люльку, набиває в люльку тютюну і курить. Тут приходить ангел та й каже:
— Ти що робиш? Тут курити невільно.
А він каже:
— Я без того не можу жити.
Ангел йому каже:
— Якщо ти не можеш жити без курення, то потри свій тютюн на абаку і запри в табачницю. І коли тобі захочеться курити, то набери абаку в ніс. І не будеш курити.
Пройшло сім років, знов приходить смерть. А він каже:
— Куди, стара негоднице?
— Іду звідатися, яких людей маю брати.
Жовнір каже:
— Стій тут, я сам піду звідатися.
Пішов, зазвідався, а Господь каже:
— Сім років няй бере середніх людей. Не старих і не молодих.
Він прийшов і каже смерти:
— Іди і сім років би-с підгризала середні дуби. Не старі й не молоді.
Пішла вона і гризла сім років середні дуби. І вже штирнадцять років люде не мруть.
І приходить смерть третій раз, і каже, що прийшла до Бога питати, яких вона людей має брати. А жовнір каже:
— Стій тут, а я сам піду та зазвідаюся.
Господь каже:
— Іди й скажи їй, няй бере сім років щонаймолодших людей.
А жовнір прийшов та й каже смерти:
— Іди й сім років щонаймолодші дубки підгризай.
І вона пішла гризти дубки, а люди вже двадцять єден рік не вмирають.
А як пришла смерть четвертій раз, то вже вартового не питала, а сама злетіла до Бога. А Бог їй каже:
— Ой чому ти така мізерна стала?
— Та чому би не була мізерна, як ви мене приставили двадцять і єден рік дуби гризти, а не людей брати?
Почув це Бог і сказав до жовніра:
— Що ти наробив! Ти сказав смерти, щоби гризла дуби? А люди не мерли.
А він каже:
— Бо я людей жалував, би не мерли. А як багато дубів нагризла, то тепер багато сухих дров є.
Тоді каже Бог:
— За кару будеш носити її двадцять і єден рік на плечах, де їй треба буде йти.
І вони вже обоє на земли. Як Господь сказав, так смерть йому на плечах сидить. Вона йому не злазить з плечей як день, так ніч.
Перейшли вони єдно село, та як би нашу Либохору. Хто мав умерти, той умер. А той мундур і зброю як дістав жовнір нові, то вони вічно нові, не старіються нич.
Ідуть вони на друге село. А то була дуже тепла погода. Вона на плечах та їй добре, а він умундирований, та й він уже трохи й змучився. Та й сів спочивати. Та й виймає з кишені табачницю та й нюхає. А вона дивиться через плече, що то він нюхає. А табачниця втворена. Смерть зробилася мухою та й залетіла туди. А він узяв та й закрив її там. Закрив табачницю та й вер у кишеню. Та й виносив її двадцять і єден рік у кишені. І люде знов не мруть. Уже сорок і два роки не мруть.
І приносить він її до Бога. І втворив табачницю, і вона вилетіла. Тоді Господь сказав:
— Що ж ти наробив?
А він каже:
— Я її в табачницю не кидав. Та ж вона сама залетіла. І мені легше було носити її в кишені, як на плечах.
І сказав Господь:
— Ти велико загрішив. Тепер іди в пекло.
Приходить він до пекла, а там двері желізні. Заходить він, а там дияволи. Він шинель з себе знімає, вішає на єдну стінку, карабін на другу. А то все посвячене. То дияволів пече. А він собі ходить по пеклі, шпацирує. Всі дияволи в страху, бо їх пече. Він вийняв з кишені крейду і рисує фундамент. Хоче будувати там церкву. А вони спудилися, дияволи. Де їм тепер дітися з пекла? І думають вони, що зробити, як його відтам вигнати. І що придумали? Зробили бубон, вийшли надвір і там бубнують. Думають, що він воєнний, то подумає, що то його часть проходить. Та може, вийде відтам.
Він учув ту музику та раз! — шинель на себе, карабін на плече та й надвір. Ходить він там, дивиться. Де та музика? А вони за той час замкли пекло. Він вернувся і зачав карабіном у двері стукати, щоб його впустили. Але то двері желізні, все, будь здоров.
Тоді він що робить? Вернувся до Бога. Приходить та й каже:
— Господи, я вийшов надвір, а вони замклися і не хочуть пускати мене до пекла. Що я нагримався в двері — не пустили. І я прийшов до вас. Де мені дітися тепер?
А Бог каже:
— Йди на землю. Там умреш, тіло піде в землю, а душа прийде до мене і буде служити мені.
І на тому скінчилося.