Був бідний чоловік, що не мав з чого жити, і пішов людську худобу пасти. Брав з собою свого хлопця, аби йому помагав. А там недалеко від них жив оден багач, і в него не було кому вигонити худобу на пасовисько. То хлопчик цего пастуха все йшов і від того багача брав на пасовисько худобу, а ввечір пригонив до него додому. Багач постарав йому якусь одежину за то, що він йому худобу вигонив. І каже багач тому хлопчикови:
— Ади, як ти будеш мені ціле літо брати худобу в поле й з поля, то я тобі за то дам теля.
Дав він йому телятко, і хлопець брав його з собою на пасовисько. І він так то теля привчив, що навіть давав йому їсти то, що сам їв. Куди хлопець ішов, теля за ним ішло.
Вони кожного року пасли худобу, дєдя й хлопчик. І то теля виросло велике й грубе, вже більше зробилося, як корови. Приїздять купці закуповувати худобу та й ідуть межи стадо дивитися, котра файна штука. Вздріли ту телицю. І страх хотять сеї телиці, допитуються, чия вона є. І сказали їм, що телиця сего хлопця, сего пастуха малого. Вони кажуть йому, аби продав, а хлопець не хоче. Вони вговорюють його дєдю, аби казав хлопцеви, щоби продати.
— Ади сю продаймо, викохаєм собі другу.
Уже хлопець згідний, уже най буде. Гай лапають телицю. Бігали, бігали за нею і не годні їмити її. Ніхто не може її злапати. Вони кажуть хлопцеви, аби хлопець злапав, бо вона нікому не дається, лиш йому. А хлопець їм:
— Я згідний, продаю, лапайте собі.
Вони таки не можуть злапати, платять йому гроші, аби він лапав. Щось йому там дали, а він каже:
— То мало, давайте більше грошей. Вони дали йому більше.
Та телиця називалася Жовтулька. Він її все годував хлібом з торбини. Закличе: «Жовтулька, Жовтулька». І Жовтулька біжить д’нему. То він так і тепер зробив, наставив торбину та й закликав її. Вона прийшла і впхала голову йому в торбину, а роги запхала йому за пасок. І шпурнула його на себе, на шию. А він зловився їй за шию і тримається, щоби не впав.
Побігла вона з ним, і побігла, і забігла аж у ліси. В такі темні ліси забігла, що нікуди відти не вийти. І залишився він там з тою телицею проживати. Та й телиці добре, бо телиця пасе, а хлопець їсти не має що. І він виходу не мав ніякого, лиш тягав телицю за дійки. Тягав і тягав, поки не відтяг молоко. Зачала телиця доїтися. Найшов він якусь посудину, телицю доїв та й молоко пив.
І жили вони там довший час. Збудував він собі таку буду і там жив. Став він старший на роках і від того молока став дужий. Та й подумав, що йому вже не жити в лісі самому. Вийшов на край лісу, увидів людей, а люди його. І трафилися такі купці, що в него ту телицю купили.
Вже він мав гроші, постарав на себе одежу, і ще гроші йому лишилися. Зібрався він і пішов мандрувати світом. Телиця називалася Жовтулька, а собі він дав ім’я Жовтан. Ішов він, йшов, здибається з одним чоловіком. Та й питає його Жовтан:
— Куди ти йдеш?
— Та йду в світ, мандрую, а ти куди?
— Та й я, — каже, — мандрую. А як же ти називаєшся?
— Я, — каже, — називаюся Сипигора. А ти як?
— А я — Жовтан. Ну то що, будем колєґувати?
— Будем.
Ідуть вони вже оба. Ідуть та й ідуть. І здибаються ще з одним, з третім.
— Куди ви, добрі люди, йдете?
— Та так, мандруєм. А ти куди?
— Та й я мандрую.
— Ну то йдім утрьох. А як ти називаєшся?
— Скрипидерево. А ти як?
— Я — Жовтан.
— А я Сипигора.
Вже їх є три. Та й ідуть вони всі разом. Ішли, йшли, і вже їх посідає вечір. Найшли вони якусь пусту хатину, що в ній ніхто не жив. І вже там будуть ночувати. Ніхто до тої хати не обзивався, щоби хтось там жив, то вони собі подумали, що будуть там жити вони. Ходять десь, ходять, але там усе ночують і там собі варять їсти. Два ходять на полювання, а оден варить їсти. А другої днини другий, а третьої — третій.
Одної днини варить Скрипидерево, чує, щось гримає, щось кричить за ворітьми. Виходить Скрипидерево та й питає:
— Хто там є?
— Я.
— А хто це ти?
— Та Макітраш.
— А що ти, — каже, — тут хочеш?
— Утвори мені ворота.
Він ворота утворив, а то не людина, а якесь чудо качається по подвір’ю. І прикачалося до порога.
— Пересади мене через поріг. Пересадив.
— Пересади мене через другий поріг, до хати. Пересадив.
— Висади мене на лаву. Висадив.
— А ти що там вариш, що аж на сім миль пахне?
— М’ясо, — каже Скрипидерево.
— Дай мені.
Він дав, а воно з’їло та й каже:
— Дай ще. Скрипидерево йому:
— Та я своїм браттям варю, вони зараз прийдуть їсти.
А воно як ся підоймило, та таке велике стало та довге, і скочило йому на плечі. З’їло все м’ясо, а юшкою йому всі плечі попарило. Приходять товариші — їсти нема що. Та й кажуть:
— Що ж ти не зварив їсти? А Скрипидерево каже:
— Я зварив. А якесь лихо прийшло, м’ясо з’їло, а мені юшкою плечі попарило.
Другий день лишається варити їсти Сипигора, а Жовтан і Скрипидерево пішли на полювання. Варить Сипигора, а то знов щось гримає в браму. Він виходить і питає:
— Хто там?
— Я.
— Хто ти?
— Макітраш. Втвори мені браму.
Він втворив, воно прикачалося до порога.
— Пересади мене через поріг. Пересадив.
— Пересади через другий поріг, — каже. Пересадив.
— Висади мене на лаву. Висадив.
— А ти що вариш, що на сім миль пахне?
— М’ясо.
— Та дай мені.
Він дав, воно з’їло та й каже:
— Ще дай. А він йому:
— Та я своїм браттям варю. Вони зараз прийдуть і схотять їсти. А воно як ся здоймило, та таке велике стало, йому на плечі скочило, м’ясо з’їло, а юшкою плечі попарило.
Тоти колєґи приходять, а їсти нема що. А він сидить та й плаче, бо плечі болять.
Третьої днини лишається вже Жовтан варити їсти, а тоти два йдуть на полювання. Чує він, хтось гримить у браму. Вийшов та й питається?
— Хто там?
— Я, — каже.
— Хто ти?
— Макітраш. Втвори мені ворота.
Він втворив. То ся перекачало до порога і каже:
— Пересади мене через поріг. Пересадив.
— Пересади мене через другий. Пересадив.
— Висади мене на лаву. Висадив.
— Що ти вариш, що на сім миль пахне?
— М’ясо, — каже, — варю.
— Та дай мені.
Він дав, воно з’їло та й каже:
— Та дай ще.
Він дав ще. Воно з’їло та й каже:
— Давай ще.
— Я своїм браттям варю.
А воно як ся підоймило, таке велике, та й скочило Жовтанови на плечі. А в него борода довга, у того Макітраша. Жовтан схопив його за бороду і виніс надвір. Там був великий ковбок. Жовтан розколов той ковбок і поклав там бороду Макітраша. Ковбок зійшовся і йому бороду стис. І він уже коло ковбка сидить, той Макітраш.
Приходять його колєґи. Дав він їм їсти. Питаються вони його:
— До тебе нічого не приходило?
— Приходило, але я не дав йому їсти, скілько воно хотіло. Ходіть, — каже, — подивитеся, де я його дів.
Виходять вони всі три дивитися до того ковбка. А Макітраш сидить коло ковбка, борода в ковбку стиснена. Каже йому Жовтан:
— Більше аби ти сюди не приходив. А то як ти ще раз сюди прийдеш, ми з тебе злупим шкіру і прив’яжем до сего ковбка.
А він їм:
— Я вас усіх тут піб’ю. А ті три колеги кажуть:
— То ти так кажеш? Що нас піб’єш?
Та взяли добрі буки, та так його спарили, що він сіпався, сіпався, обірвав бороду та й утік. А вони залишилися там усі три і жили в тій хаті. І Макітраш більше уже до них не приходив.