Жив чоловік з жінкою. Та жінка була трохи дурнувата. Поїхав чоловік у місто, продав пару волів. Жінка його встрічає та й питає:
— Що ти купив мені? А він каже:
— Нічого не купив. Я гроші складаю про біду.
Другим разом поїхав знов у ярмарок, продав корову. Їде з ярмарку, а жінка знов його питає:
— Що ти купив мені?
— Та нічого, жінко, тобі не купив, бо тримаю гроші про біду. А вона каже:
— А коли ти мені щось купиш?
— Бери, жінко, каже, гуску, продай її і щось купиш собі.
— Та скільки маю за то правити, за цю гуску?
— Або сімнадцять, або вісімнадцять. Будеш видіти по других. Жінка вбрала новий кожух, нові чоботи, взяла гуску під плече та й пішла на ярмарок. А там її запитали, що вона за гуску хоче. Вона каже:
— Сімнадцять та й вісімнадцять треба дати.
Вона стояла довго — ніхто не купував. Аж підходить до неї один у дрантивій куфайці та й питає:
— Що хочеш за цю гуску?
— Сімнадцять та й вісімнадцять треба дати. Він каже:
— Я дам ці гроші. Але я зараз грошей з собою не маю. Я гуску вже беру, а гроші зараз принесу.
А вона каже:
— А як я тебе пізнаю? Тоді той чоловік стяг з себе дрантиву куфайку та й дав їй на плечі. А її кожух натяг на себе.
— Ти, — каже, — пізнаєш мене по своїм кожуху, а я тебе по моїй куфайці.
Жінка ждала аж до вечора, але той чоловік з грішми не приходив. Нарешті пішла додому. Прийшла, а чоловік у неї питає:
— Ти продала гуску?
— Продала, — каже.
— А що за гуску взяла?
— Та так, як ти казав, сімнадцять та й вісімнадцять.
— А чого ти в такій дрантливій куфайці?
— Бо я, — каже, — дала якомусь незнаному чоловікові гуску, а він пішов додому за грішми. Я дала йому на плечі свій кожух, аби його пізнала, як принесе гроші. А він мені дав цю куфайку.
Чоловік трохи погікав * її за гуску та й кожух. А через невеликий час пішов сам у місто, взяв коня продавати. А жінку лишив дома. Приходить до хати якийсь бідний чоловік і просить:
— Дайте мені пару копійок, бо я біда крайня. А жінка каже:
— То ти біда?
— Я.
— А ми про біду гроші тримаєм.
Та й виносить жінка всі гроші і подає цему жебракови. Чоловік приходить додому, а жінка питає:
— Ти що купив мені?
— Я нічого не купив тобі, про біду гроші тримаю.
— А я, — каже, — гроші біді віддала.
— Та якій біді ти гроші віддала?
— Та був, — каже, — у нас чоловік один, жебрак, і я йому гроші подала.
Чоловік зачав тікати жінку і сказав:
— Іду я в світ. Як найду дурнішу від тебе, то вернуся до тебе. А як не найду, то жити з тобою не буду.
Ішов він довгий час, та зайшов до магазину і купив курмей та й колачі. Насилив на курмей колачі, а сам перебрався в біле вбрання, яке мав коло себе, і тягне колачі дорогою. Люди стуряються. Чи цей чоловік не змилив? Питаються в него, а він каже:
— Я з того світу. Зараз назад злітаю до неба. Небо відкривається, і я зараз буду на тім світі.
Прибігли жінки і питають у него:
— Як там, на тім світі? Там у нас родичі є.
— Там уже біда, бо студено. Грошей треба. За гроші там можна купити все.
Тоді жінки зачали давати йому гроші, аби дав їх родичам на тому світі. Жидівка запитала в него, чи знає, де її Хаїм. А він каже:
— Знаю. Йому треба грошей. Щоби купив собі їсти і вбрання. Вона побігла додому і принесла йому багато грошей. Ще й другі жінки поприносили гроші та передали «на той світ родичам». Тоді він відійшов набік, перебрався, колачі вер у воду і вирішив тікати, аби його не імили.
Приходить син тої жидівки додому, а вона йому каже:
— Тут був чоловік з тамтого світу. Я йому дала всі гроші, аби передав нашим помершим родичам.
Син упрягає коні і їхає догонити того брехуна. А він як уздрів, що їхає за ним хтось на конях, то зверг капелюх з голови і поклав на землю в березі. Той став кіньми й питає у него:
— Ти не видів чоловіка в білому вбранню, що ніс курмей колачів?
— Не видів.
Тоді цей зачав просити:
— Може, ви виділи, то, будьте добрі, поможіть його найти.
— Я видів, я би міг його найти, але я ймив золоте потя * та й тримаю під капелюхом. Поки сонце не зайде, то треба тримати, аби воно не вилетіло. А як сонце зайде, тоді мож його руками помаленьку взяти. Якби ти міг мені це втримати, я би сів на твою бричку і міг би його здогонити і тобі сюди його привести. А ти тримай потя. Щоби, не дай бог, не втворив капелюх.
Жидюк погодився тримати капелюх, а він сів на бричку і поїхав.
Той тримав, може, дві, може, три годині. А відтак подумав: «Може би, я трохи поволеньки подивився скраєчку, що то за потя?» Втворив трошки капелюх, а там нічого нема. І подумав жидюк: «Брехун обдурив і маму мою, і мене».
А цей чоловік поїхав тою бричкою аж до свої хати. Приїхає додому, а жінка навстріть питає:
— Як ти гостив? А він відповідає:
— Найшов я дурніших від тебе. Відей ми двоє будемо жити.