Колись в одному лісовому селі жила стара і дуже бідна жінка. У неї була дочка, гарна й доброзичлива. Тому їй дали ім’я Номуа, що означає – чиста душею.
Зазвичай мати працювала на рисовому полі, а дівчина залишалася вдома та робила всю домашню роботу.
Щовечора з відерком у руках вона спускалася до струмка, щоб набрати води. Вона дуже любила своє маленьке відерко. Набравши води, Номуа ставила відерце в затишне місце серед кущів, щоб якийсь волоцюга не забрав його. Це відерце було зроблено батьком дівчини, тому вона ним так дорожила. І називала його не інакше, як «золоте відерце», хоча воно було зроблено лише з бамбука.
Вона не любила, коли сусіди питала:
— Звідки в тебе це бамбукове відро?
Але їй дуже подобалося, коли запитували:
– Гей, Номуа, де ти роздобула своє золоте відерце?
Так вона цінувала своє маленьке відро.
Якось, взявши відро, Номуа спустилася до струмка за водою. А струмок був дуже швидкий. Тільки дівчина зачерпнула води, як відерце вислизнуло з її рук і попливло вниз за течією.
Номуа до пояса увійшла у воду і спробувала виловити відерце. Але їй це вдалося. Відерко стрімко мчало по воді. Номуа вибралася на берег і гірко заплакала. Потім подумала: «Відерце може зачепитися за гілки дерев і там я його і знайду».
І вона побігла вниз за течією. Вона бігла дуже довго, а відерця не було видно. Дорогою їй зустрівся обгорілий пень.
— Ей, дідусю пень, — звернулась до нього Номуа, — чи не бачив ти мого відерця? Воно попливло вниз за течією, коли я прийшла набрати води. Якщо бачив, то скажи, милий дідусю.
— Бачив я відерце, — відповів на це пень. — Його занесло далеко, але, якщо ти побіжиш, може, встигнеш його схопити.
— Дякую тобі, дідусю, — подякувала Номуа, — дозволь мені тут пройти. Чи можна переступити через тебе чи краще обійти?
— Роби, як знаєш. Хочеш – переступи через мене, хочеш – обійди.
Чемна Номуа не наважилася переступити через пень, а обійшла його.
Вона зайшла в глиб лісу, а відерця все не було видно. Дорогою їй зустрівся обгорілий бамбуковий корінь.
— Гей, дідусю бамбуковий корінь, — привітно спитала Номуа, — чи не бачив ти мого золотого відерця?
— Бачив я відерце, — відповів корінь. — Якби знав, що воно твоє, одразу його виловив би. Біжи швидше вниз струмком, може, встигнеш його зловити.
– Дякую, дідусю, – сказала Номуа. — Чи можна переступити через тебе чи краще обійти?
— Як хочеш, — відповів старий корінь. – Хочеш – переступи, хочеш – обійди.
Але ввічлива Номуа посоромилася переступити через корінь, обійшла його і побігла далі.
Вже стемніло, коли вона вийшла на галявину. На цій галявині жила чаклунка на ім’я Пхідукха. Дівчина запитала в неї, чи не бачила та золотого відерка. На це чаклунка відповіла:
— Бачила я це відерце, дівчино. Пішла на струмок по воду, бачу: воно пливе. Я віднесла його додому. Якщо воно твоє, ти його отримаєш. Тільки ти знаєш, я живу тут одна, і мені дуже нудно. Залишайся в мене ночувати, а завтра я відпущу тебе з відерком.
Почувши слова чаклунки, дівчина дуже зраділа. Вона палко подякувала старій, яка спіймала її улюблене відерце, і погодилася переночувати у доброї Пхідукхі. Чаклунка привела дівчину в будинок і смачно нагодувала її. Їй сподобалася добра і привітна Номуа.
Пізно ввечері Пхідукха запалила у світильнику дерев’яне масло і веліла дівчині чухати їй голову. Номуа при світлі свічки почала чухати голову старої. Коли їй траплялися воші, вона їх не вбивала, а брала двома пальцями та обережно кидала подалі. Бачачи доброту і старанність дівчини, чаклунка була дуже задоволена.
Рано-вранці стара розбудила дівчину, дала їй на дорогу різної їжі, а відерце доверху наповнила золотими монетами. Так провела вона Номуа.
А та, радісна, пішла додому. Дорогою вона співала веселу пісеньку. Пісенька була дуже проста:
Знахарка, що живе у лісі,
така милосердна і щедра!
Я вдячна їй за все,
Відерце вона мені віддала!
Незабаром вона зустріла старого знайомого — обгорілий корінь і розповіла йому, як знайшла відерко. Старий підкинув їй у відро кілька срібних монет. А другий знайомий — бамбуковий пень — кинув у відерце жменю рубінів.
Весела і щаслива Номуа повернулася додому.
Незабаром усі сусіди довідалися, як їй пощастило. А по сусідству з Номуа жила дівчина по Номукхалайн. Вона була дуже заздрісна і вирішила вчинити, як Номуа, щоб отримати більше золота і срібла.
Вона спустилася до струмка і пустила течією своє відерце, а потім побігла берегом. Дорогою їй зустрівся старий обгорілий пень.
— Чи не зустрічав ти мого відерця? — запитала вона.
Пень відповів їй, що відерце попливло вниз за течією.
— Чи можна мені переступити через тебе чи краще обійти? – Запитала Номукхалайн.
– Як хочеш, так і роби, – відповів пень.
Номукхалайн перестрибнула через пень і побігла далі.
Потім вона побачила бамбуковий корінь і спитала його, чи не бачив він у струмку відра. Корінь відповів, що бачив.
— Чи можна мені переступити через тебе чи краще оминути? – Запитала дівчина.
— Роби як зручніше, — сказав корінь.
Номукхалайн переступила через старе коріння і побігла далі.
Незабаром вона добігла до галявини, де жила чаклунка. Номукхалайн запитала у неї, чи не бачила та її відерця.
— Бачила я твоє відерце, внучка, — відповіла стара. — Я сховала його вдома. Тільки мені дуже нудно однієї тут. Переночуй у мене, а завтра отримаєш своє відерце.
Увечері чаклунка запалила світильник з дерев’яним маслом і сказала: «У мене дуже свербить голова. Вичеши мені волосся!» Номукхалайн почала чухати чаклунку голову. Коли їй траплялися воші, вона, замість того, щоб давити їх пальцями, брала макогін і била ним вошей. У чаклунки вся голова розпухла, і вона звеліла Номукхалайну перестати.
Наступного ранку розгнівана чаклунка поклала у відерце отруйних змій і відправила Номукхалайн додому.
Номукхалайн, ні про що не підозрюючи, радісно побігла додому. Вона ж думала, що відерце набите золотими монетами. І заспівала веселу пісеньку:
У дурної старої
велике багатство,
а я вже завжди
примудрюся випросити!
По дорозі вона знову зустрілася зі старим пнем, і той кинув їй у відро жменю каміння. А бамбуковий корінь кинув у її відерце двох скорпіонів.
Незабаром Номукхалайн прийшла до села. Ще не зайшовши додому, вона розхвалилася, що тепер стала дуже багата. Але у відро вона навіть і не заглянула. Коли ж увійшла до будинку, то зняла кришку відра і подумала, що звідти посиплеться золото та срібло. Але з відра виповзли змії та скорпіони та покусали її до смерті.
Дізнавшись про це, селяни стали говорити один одному, що люди отримують по заслугами: хорошій людині – нагорода, а поганому – кара.