Були собі чоловік і жінка, і була в них дівчина. Дуже бідно жили вони. Ходив той чоловік ловити рибу. Що пійме тої риби, то одну продасть, а другу — самі з’їдять. Так вони й жили.
Раз пішов той чоловік на рибу, а жінка з дочкою дома сидять і не можуть його дочекатися. Каже мама до дочки:
— Дочко, іди подивися, що таке, що його так довго нема. Пішла дочка, а він сидить на березі.
— Що таке, що я не можу піймити і єдної рибки? — каже він дочці.
— Ану, закиньте, тату, вудку і на моє щастя, — каже дівчина. Закинув батько три рази вудку і піймив три золоті рибки. Дав він ті рибки дочці і каже:
— Неси додому. Дві продайте, а їдну зжарте.
Дівчина бігла через річку, риби фльоснули хвостиками і всі три впали в річку. Вона обмивається сльозами, лови їх і не може піймити. А рибки проговорили людським голосом:
— Не плач, іди додому. Що схочеш, то тобі буде. Як будеш плакати, буде тобі золото капати з очей; як будеш сміятися, буде тобі срібло падати з рота.
Мама дома посварила дівчину, що пустила риб, і почала дівчина плакати. Та й почало їй капати з очей золото. Жінка зраділа, позбирала золото, пішла в магазин і накупила всякої їжі.
З того вони й розбагатіли. Як захочуть золота, починають сварити дівчину, вона плаче — золото капає з очей, і вони збирають. Став рибак найбільший багач на все село.
А в тім селі йшов перепис. Робив його царський син. Куди його дати на квартиру? До рибака, бо він найбагатший. Став царський син проживати в рибака. Молода дівчина подавала йому їсти. Несла вона одного разу тарілку, хтось пожартував, вона засміялася, і з рота впало в тарілку срібло. Царський син побачив то, і на другий день почав її смішити, але вона вже не сміялася. Він усе смішив її, смішив, поки вона не почала плакати. І замість сліз посипалося золото. Тоді покликав царський син батька дівчини та й почав питатися, що це таке. Батько й розказав йому все, як було.
Поїхав царський син додому, а цар йому каже:
— Женися, синку, бо я вже старий. Хочу передати тобі своє царство. Бери собі дочку якогось царя.
— Я краще візьму рибакову дочку з того села.
Женився він на рибаковій дочці і дуже любив її. Старий цар помер, а мачуха дуже не любила Наталку, молоду жінку молодого царя. Була та мачуха чаклунка. Говори вона цареви:
— Бери рушницю та підемо в царський став купатися.
Ходи він по березі, стереже, а мачуха й жінка купаються. Мачуха говори Наталці:
— Помий мені плечі, а потому я тобі помию.
І як почала мачуха її мити, то зробила качкою. А сама перекинулася в Наталку і наробила крику, що мама втопилася. Прийшли водолази, шукають і нічого не можуть найти. А мачуха говори до царя:
— Вбий тоту качку. Най вона не пливає тут.
Він вистрелив, але тіко одна пір’їна злетіла з неї, а сама качка піднялася на крила і полетіла. Він узяв ту пір’їну, і тілко й радости в него було, коли носив ту пір’їну коло себе. А з мачухою довелося йому жити, бо то вона перекинулася Наталкою.
Качка полетіла аж на п’яте царство і сіла в траві коло річки. Там знесла вона три яєчка, висиділа з них два качури, а їден був бовтунчик. Пливала качечка з двома каченятами, і з’явилися їй ті три золоті рибки. Та й спиталися:
— Що ти хочеш: бути далі качкою чи назад стати Наталкою, як була?
Захотіла вона стати жінкою. І стала Наталкою, а з каченят зробилися два хлопчики. І дали їй ті рибки платочок.
— Махнеш цим платочком, і що тілко схочеш, тобі з’явиться. Хлопчики росли не годинами, а хвилинами. Прийшов їм час іти у школу. А інші хлопчики в школі почали їх питати:
— Де ваш батько?
Прийшли вони додому і питають мами:
— Де наш батько? Усі мають батьків, а ми не маєм.
— Ваш батько далеко, аж на п’ятім царстві.
— Мамо, ми підем шукати батька.
— Нате вам цей платочок і йдіть у світ. Як чого вам треба буде, то махнете цим платочком — і все вам буде.
Так сказала їм мама, і вони пішли у світ. І кілко не йшли, а в п’яте царство зайшли. А ще мали вони від тих рибок дві дудочки. Прийшли, а там якраз міністер робив баль, і на тім бальови був цар. Зайшли хлопчики в той дім та й стоять у коридорі. Як гості розійшлися, міністер заздрів їх там, взяв у кімнату і почав питати:
— Відки ви і хто такі? А вони йому:
— Ми — рибакової дочки сини. Ідем на п’яте царство свого батька шукати.
Міністер каже їм:
— Це і є п’яте царство. У мене дітей нема, то будьте моїми синами. Нагодував він їх, а вони заграли в дудки, і весь дім звеселився.
Уклав їх міністер спати, а рано пішов і сказав цареви:
— У мене велика радість. Я вже маю два сини. Вони так грають на дудочках, що хоч би яка печаль була, то возрадуєтеся.
На ранок пішов цар до міністра і питає хлопчиків:
— Хто ви такі і відки прийшли?
— Ми з п’ятого царства, рибакової дочки сини.
— То ви ж мої сини. Я забираю вас додому. Міністрови було печально, але він нічого не міг зробити.
Синки в царя проживали, на дудочки грали. А та відьма — мачуха дуже не любила їх. Та й до прислуги:
— Як би їх знищити?
І сказала своїй прислузі:
— Напали в печі і положи їх спати на піч. Може, вони попечуться. Та все питай їх: «Чи спите ви, хлопчики, чи не спите?» Як заснуть і не будуть обзиватися, то подуши їх.
Як вони спати лягли, то поклали коло себе й бовтунчика, бо то був бовтунчик з третього яєчка їхньої мами-качечки. Хлопчики спали, а бовтунчик за них все обзивався.
— Ви спите, хлопчики? — питає прислуга. А бовтунчик обзивається:
— Не спимо.
І так його допікає гаряча піч, що він уже доходить. Питає прислуга знов:
— Спите, хлопчики?
А бовтунчик отвічає тихим голосом:
— Нє-е-е ще-е.
Спитала вона третій раз — ніхто не обізвався. Тоді взяла прислуга і подушила хлопчиків.
Прокинувся рано цар, і було йому дуже сумно. Пішов він будити хлопчиків, щоб заграли йому на дудочки і розвеселили його. Та побачив, що хлопчики мертві, а коло них — спечений бовтунчик. Заплакав цар, вбрав на себе найгіршу одежу, обсипав себе попелом і пустився в божу путь, А мачуха каже:
— Чого ти так журишся? Що, нема більше дітей, тілко ці?
Ішов цар дорогою і встрітив чоловіка, старого-престарого. Питає той чоловік царя:
— Куди йдеш? Цар йому каже:
— Дуже в мене велика печаль. Мав я два синочки, і обидва повмирали. А йду я, куди ноги несуть, куди очі ведуть.
— Вертайся додому і ховай своїх синків, — сказав чоловік. — Зроби дві трунці і ховай. Як будеш нести їх у церкву, то йди межи тими трунками. В церкву прилетить птаха. Ти пійми її за крило і тримай, заким я не ввійду в церкву.
Вернувся він, поніс діти в церкву. А тут прилетіла качка і зачала ті діти крильцями обнімати і дзьобиком цілувати. Цар піймив її за крило, аж тут до церкви ввійшов той старенький чоловік. Торкнув качку паличкою, і вона зробилася Наталкою. Торкнув обох хлопчиків — і вони ожили.
Вернувся цар додому з жінкою Наталкою та обома синками і сказав слугам:
— Виведіть два коні, найлуччі, найбистріші. До хвоста їдного коня прив’яжіть мачуху, а до другого — її прислугу. Та й пустіть їх у білий світ.
Як вернулися коні, то з тих двох лиш волос лишився у кінських хвостах. А цар, цариця і їхні діти, може, ще й тепер жиють.