Були чоловік і жінка, і мали вони одну дочку. І жінка вмерла, а дівчинка ся лишила з татом. Коли мама вмирала, вона прикликала т’собі дівчинку і сказала: — На тобі, доню, це зернятко. Коли тобі буде дуже прикро, посади його.
Після смерті мами вони трохи прожили, і тато вженився вдруге, привів мачуху, котра мала свою дівчину. Та й так вона цю сирітку кривдить. Примушує її мачуха всю роботу робити, і вона робить усе. І всюди її мачуха посилає. А свою дочку вона жалує. Та й так ця сирітка бідує.
А в їх селі робить панич забаву та й закликає молодих, би всі туди йшли. А мачуха каже сирітці:
— Маєш пообходити худобу, насічи січки. Нагодувати кури — все зробити. І ще маєш полотно білити, аби було з чого сорочки шити. А ми, — каже, — йдемо на забаву.
Та й пішла мачуха з дочкою на забаву. А сирітка подумала, поплакала. Згадала про свою маму та й думає: «Якби моя мама жила, то я би так не бідила. То й я би з мамою пішла на забаву». І нагадала вона собі за то зернятко — взяла його та й посадила. Та сіла коло того й заснула.
Пробуджується вона, а то така вже велика верба виросла, висока, груба. Дівчинка схопилася, подивилася на ту вербу та й давай відти тікати, від тої верби. А з верби вийшла паня та й каже:
— Дівчинко, чого тікаєш? Вона обернулася.
— Не тікай, — каже, — скажи, що тобі треба.
А вона заплакала та й каже: так і так, мачуха завдала їй тілько роботи, а вона стілько роботи не годна зробити.
— То нічого, — каже паня. — Зараз буде все зроблено. А ти, — каже, — хоч’ іти на забаву?
А вона каже:
— Та хотіла би-м, але я не маю в чім. Не маю що вбрати, крім цего буденного дрантя.
— То нічого, — сказала паня та як плеснула три рази в долоні, а з тої верби висипалося тілько дівчат, що не годен оком осягнути.
Каже паня:
— Зараз аби була цій дівчині вся робота зроблена і файна сорочка їй вшита.
Кинулися дівчата до роботи. Одні оруть, другі сіють, треті вже колопні беруть, вже мочать, труть, прядуть, тчуть. Вже й сорочки шиють. Вже й дівчину вбрали в сорочку. Принесли їй ті панни золоті черевички.
— Збирайся, — каже паня, — меш їхати на забаву. Привели коні впряжені. Вже й фірман є. Поїхали.
Приїхали вони на ту забаву, а там мачушина дочка так гуляє, так фест танцює з панами. А ця дівчина і так файна була, а як вбралася у файне вбрання, то стала ще багато краща. Як панич на цю дівчину подивився, то лишив мачушину дочку, а її взяв у танець.
А мачуха ще сиділа трохи із своєю дочкою, та й зачала дочка казати:
— Ей, мамо, ходім додому, тут нам нема чого сидіти. Та й пішли додому.
А дівчина-сирота як побачила, що вони пішли, то бігом з танцю вирвалася. Той панич її не пускав, а вона вирвалася, сіла на бричку, швидко поїхала д’вербі і перебралася.
А за ню вже поробили дома, що вона мала робити.
Дівчина розібралася, все віддала в ту вербу і вбрала своє дрантя. Паня їй сказала:
— Коли тобі буде треба, вийдеш т’цій вербі і плеснеш три рази в долоні, і ми тобі, — каже, — все поможемо.
Прийшла вона до хати та й питає мачушину дочку:
— Як там було?
— Е, там не було нічого такого доброго. Приїхала якась, і панич лиш з тою й вигулював.
Та й з мамою собі говорять, що якась там приїхала, що так їм було добре, поки її не було.
А панич ніяк не годен узнати, що це за дівчина і відки вона. Ніхто не знає. Кого питають, ніхто не годен сказати. Робить той панич забаву знов, на другу неділю лагодить. Хоче знати, що то за дівчина. Розписали листівки, би всі дівчата приїздили на той бенкет. Ну, та й мачуха збирається зі своєю дівчиною. А цій лиш наказують робити, корови та коні пообходити. Пішла вона до верби, плеснула три рази в долоні, вийшла паня та й питає:
— Що тобі треба?
Вона сказала, і вже все вона має. Вивели їй коні, і вона поїхала.
Приїхала вона на ту забаву, а там уже знов мачушина гуляє з тим паничем, набувається. Але як уздрів панич дівчину, що приїхала, то знов бере її в танець. І насторожився він, і має вже її не пустити. Хоче знати, відки вона, що вона за одна.
А вона вже вздріла, що ці ся полютили, мачуха та й її дочка, що вже хотять тікати геть. А їй треба швидше бути дома, поки мачуха не прийде. Та й вона зачала тікати. Ті вже надвір вийшли, вона ледве випуталася. Та як тікала, загубила один золотий черевичок. І втекла вона без одного черевичка. Борше сіла в бричку і поїхала додому. Приїхала до тої верби, там все спрятала, вбрала своє дрантя, прийшла до хати та й тихо сидить.
Прийшла мачуха з дочкою — все пороблено. Що вона наказала, все зроблено, за дівчину тут усе поробили.
А панич далі питає. Не годен ніяк допитати, ні чий черевик, ні відки — нічого ніяк не годен знати. Радять його пани, як він має робити:
— Ти знаєш що? Ідім село від села. Де є в хаті дівчата, аби міряли цей черевичок. Котра взує його, ту дівчину забирайте сюди.
Ходять хата в хату слуги з тим черевичком. Мачуха подивилася в вікно — вже йдуть. І сказала вона сироті:
— Сиди там, — каже, — на печі, за комином, аби ти ся не показувала. Тихо сиди, аби ти не оганьбила нас.
І сидить вона тихо за комином. Але думає: «Це мій черевичок’. А мачуха подивилася у вікно та й каже своїй дочці:
— Вони вже озде на подвір’ї. Бери, — каже, — та стісуй п’яту. А та борше теше п’яту, струже, аби ся нога влізла в черевичок, бо то черевичок малий. А вони вже ввійшли.
— У вас є дівчата?
— Ой, у мене лиш одна дівчина.
— Ну то най буде й одна. Ану прошу взути цей черевичок.
Та зачала натягати, а їй з ноги вже кров тече. А ті слуги сказали:
— Не натягай, бо це не на твою ногу черевичок. А у вас нема більше дітей?
— Нема, — каже.
А дівчина з-за комина подивилася. Слуги кажуть:
— А то що за дівчина?
— Та то, — каже, — каліка, та то непутниця, та то невміятниця. Вони кажуть:
— То нічого. Раз дівчина, злізай і вбирай черевичок.
Дівчина злізла, взяла черевичок і натягнула на ногу. Вони кажуть:
— Ми цю дівчину беремо з собою, бо панич наказав, щоб ту забрати до него, котра натягне черевичок.
А мачуха каже:
— Я не пускаю. Та вона не має в чім, вона в пірваній сорочці. Вона ніц не має і я нічого їй не даю.
А вона каже:
— Не треба мені нічого. Зачекайте трохи, — каже.
Ті почекали. Вона пішла до тої верби, плеснула три рази в долоні. Відти вийшла паня, дала їй другий золотий черевичок і то вбрання, в якім вона ходила на забаву.
Зібралася вона і поїхала з тими слугами до пана. А як від’їздила, сказала свому татови:
— Татку, як буде вам дуже прикро, би-сте прийшли до мене. А там зробили весілля, і на цім кінець.