Був чоловік і мав їдного сина. Жив той чоловік добре, а син його захтів мисливцем бути. Старий не дуже хтів цего, але син таки став мисливцем. Та й пішов по світі. «Хочу бачити, як світ жиє». Довго він ходив і попав у ліс. А назустріч йому баба старенька.
— Здрастуй, бабко!
— Здрастуй, синку! Куди йдеш?
— Іду, бабко, на полювання. А баба й каже йому:
— Добре тобі. Ти на полювання йдеш, а я вмираю з голоду й холоду, їсти нема що і вбратися нема в що.
А він руку в кишеню і, скілко міг вловити золота, дав бабці. Бабка то золото взяла. Він уже далеко відійшов, а вона кричить:
— Ей, мисливцю! Він став.
— Зайдеш, — каже, — в ліс, там є здоровенний дуб. На тім дубі страшенно б’ються ворони. Ти прицілься і вбий їдну ворону — з неї плащ впаде. Бери той плащ, а ворону розпори і витягни з неї серце. І з’їж те вороняче серце. Після того плюнеш раз — золото, плюнеш другий раз — золото! Скілко раз плюнеш, то все золото буде. А як сядеш на того плаща, то куди захочеш — полетиш на нім.
Пішов він туди. Правильно, б’ються ворони на дубі. Він як стрельнув їдну ворону, так і зробилося, як казала баба — і ворону вбив, і плащ з неї впав. Він поре ворону, бере з неї серце, з’їв його і пробує плювати. І скілко раз не плюне — золото. Сів на плащ, а плащ летить. І хлопець летить на тім плащови. Приказав він:
— Сідай, плащ!
Плащ сів на землю. Взяв він його на плечі і йде пішки далі. Ішов, скілко йшов, і надибав домик. Хороший домик, двоповерховий. У вікно дивляться баба старенька і її дочка. Перша подивилася на мисливця баба і сказала дочці. А як глянула дочка, то дуже полюбила його.
Та баба була чарівниця. Каже вона дочці:
— Виходь і клич його в кімнату. В него є плащ, що летіти можна на нім, і плює він золотом. Ми так зробим, — каже баба, — що виплюне він вороняче серце. Я приготую зілля, а ти дай йому випити.
Дівчина виходи надвір і кричить:
— Мисливцю, мисливцю, зайди до нас! Він заходи, а баба каже до дівчини:
— Ви йдіть обоє в другу кімнату, а я приготую щось поїсти й попити.
А баба мала зілля. Варить вона його і дає дівчині.
— Неси це в кімнату і кажи, що мама приготувала хороший напиток. Він вип’є і виплюне серце. А ти возьми його і лиґни.
Дала йому дівчина той напиток, випив він і виплюнув серце. А вона взяла та й лиґнула його. Баба каже дівчині:
— У него є плащ. Він сідає на него і летить. Є така гора, — каже баба, — що на ню ніхто не може вилізти. На тій горі є багато золота і коштовного каміння. Скажи йому, най він полетить на своєму плащі на ту гору і набере коштовностей. І ти з ним їдь.
Хлопець зрозумів, що воронячого серця у него вже нема. А дівчина каже йому про ту гору. Він погодився летіти туди. Сів з дівчиною на той плащ, а баба тихо каже дівчині:
— Як возьмете там, що треба, я дам йому такий сон, що він на тій горі засне. Ти сідай на той плащ і лети додому, а його лиши там, на тій горі.
Так і було. Полетіли вони, набрали, що треба, і баба наслала на него сон. Захтілося йому спати. Каже він до дівчини:
— Давай ляжем поспимо, а тоді поїдем додому.
Лягли вони спати. Він заснув, а дівчина сіла на плащ і полетіла додому. А він лишився на тій горі.
Пробудився, а коло него ні дівчини, ні плаща. Злізти з тої гори не годен. І прийшли до него три велетні. Подивилися на него. Та й їден каже:
— Що за червак? Другий каже:
— Стань на него ногою і розчави його. Третій їм:
— Не треба. Лишім його. Якщо він возьме щось на цій горі, то все одно не злізе. А як полізе ще вище, то там нема повітря — там лиш вітер, і його там понесе й понесе.
Та й забралися велетні. А він поліз на вершок тої гори і став там легкий, як пір’я. І мотає ним вітер. Довго його мотало, і спустило в царський город. Це було вночі. Помацав він — капуста. Став ту капусту їсти, і перекинувся на осла. «Як я вже осел, — думає він, — то хоч наїмся капусти». Не вистачило йому тої головки, намацав ще їдну. Як почав їсти другу головку, знов став чоловіком. Тоді взяв головку капусти з їдної грядки і головку з другої, щоб можна було назад на чоловіка перекинутися, і йде з тими головками до тої баби та її дочки. Намастився сажею, щоб його не пізнали. І знов забачили його у вікно баба й дівчина. Баба каже:
— Дивися, мужик іде. Біжи поклич його до хати, побачимо, що то за їден.
Дівчина вийшла надвір і кричить:
— Зайдіть до нас!
Він заходи, а вони не пізнають, що то він. Баба питає:
— Відки ви йдете й куди? А він бере та й каже:
— Я — син царя. І тато в мене такий сердитий, що як не зроблю так, як він скаже, то відрубає мені голову. Послав мене до такого й такого царя за капустою. Дуже хороша та капуста. Я достав ту капусту і от іду додому.
А баба цікавиться:
— Ану, покажи.
Він показує головку капусти, що від неї ослом станеш. Баба каже:
— А можна врубати кусок?
— Можна.
Баба бере ту головку капусти і йде на кухню. Врубала кусок, накришила в тарілку. І не могла втерпіти баба, взяла та покушала її на кухні. Покушала і стала ослицею. Та не заходи в кімнату, а пішла другими дверми надвір. Дивляться люди — ходи по подвір’ю осел. Дівчина чекає — нема мами. Посилає служницю.
— Подивися, чого так довго мами нема.
Служниця заходи — нема баби, лиш миска з тою капустою на столі стоїть. Служниця взяла та й покушала. Покушала та й стала ослицею. І пішла ослиця надвір. Дівчина чекає, чекає — нема служниці. Пішла й вона на кухню. Побачила дівчина той капустяний салат і покушала його. Та й дівчина стала ослицею. Вийшла й вона надвір.
Лишився в хаті сам мисливець. Виходи надвір, а три ослиці ходять по подвір’ю. Узяв він добру бучару і давай їх бити. Вигнав на дорогу й жене. Думає: «Пожену я їх до мельника». Пригнав і каже мельникови:
— На цих три осли і годуй їх три місяці.
Поклав руку в кишеню, взяв жменю золота і дає мельнику. А мельник питає:
— Чим їх годувати? Хлопець каже:
— Як устанеш рано, давай кожній по три буки, а їсти нічого не давай. На обід три буки і їсти дай, але мало. Увечері знов по три буки і нічого не давай їсти. Я прийду за ними через три місяці.
Мельник погодився. А хлопець пішов собі в хату тої баби і живе там.
Пройшло три місяці, пішов мисливець до мельника. Баба не витримала тих буків і вмерла — пропала стара ослиця. Лишилися лиш дочка й служниця. Закопали вони з мельником стару, а тих двох ослиць жене мисливець назад до бабиного дому. І каже дівчині:
— Бачиш, витягли ви з мене чарівне серце, плащ узяли. Я буду без плаща і без золота. А вами буду робити, як кіньми.
А вона проси його:
— Перекинь нас назад у людей. Я буду тобі за жінку, а ти мені — за чоловіка. А служниця буде нам служити. Плащ твій є, і серце я дам тобі назад.
Узяв він тої капусти, що назад перекидає на людей, дав їм обом з’їсти, і вони стали назад людьми. А вона й каже йому:
— Ось твій плащ. Я ще серце тобі дам. А він їй:
— Не треба. Тепер вже все одно, хто плюне золотом, бо ти — жінка моя.
Та й вженився він на тій дівчині, і зробили весілля. І жили вони дуже добре. Так жиють і сьогодні, як не вмерли.