Мала ворона п’ятеро дітей. Узяла она одно у пазурі і несе понад скалу якусь і понад воду якусь велику і питається: «А що, сину, ци меш ня, — каже, — годувати?» А оно каже: «Ой, чому? Буду!» Бо оно боїться, що мама верже його у воду. Але як оно сказало, що буде, а она вергла його у воду. Пішла по друге і узяла, несе знов понад ту воду і питається: «Ци будеш мене, — каже, — годувати, як я не зможу?» А оно каже: «Буду». Вергла она і тото.
Так она виметала четверо. Ще п’яте ся лишило, а она і то узяла. Несе она і то понад воду і питається: «Ци меш ня, — каже, — годувати, як я не зможу?» А оно подумало та й каже: «Ой ні, мамко, я вас не знаю тогди, чи зможу годувати, бо я буду свої діти мати».
А мати тогди каже: «Видиш, сину, так би були і тоті казали, аби були на правду казали, то була би їх не виметала; до чого таке говорити, — каже, — що зробити не зробить?»