Була собі дівчинка. Дуже тендітна й гарненька, але настільки убога, що влітку їй завжди доводилося ходити босоніж, а взимку в здорових дерев’яних шкарбанах, які до крові натирали їй ноги. У центрі селища жила бабуся, син якої був швець. Вона знайшла червоні клаптики сукні і зшила з них черевички, вкладаючи в роботу всю душу. Черевички призначались маленькій дівчинці Катерині, та вийшли трохи незграбні.
Дівчинці дали червоні черевички в той день, коли ховали її матір. Вона відразу ж їх взула на похорон. Звісно, червоні черевички не годилися для такої сумної оказії, але оскільки інших не було в неї, вона всунула в них босі ноги та й пішла за убогою солом’яною домовиною. Стара пані, побачивши дівчинку, висловила співчуття й сказала батюшкові:
— Святий отче, дайте мені цю крихітку.
Пройшли роки…Одного дня у пишній кареті в село завітала пані зі своєю дочкою. Всі люди бігли до палацу, щоб подивитися на них. У маленькій дівчинці впізнали убогу Катерину. На ній було красиве плаття і дивовижні червоні черевички.