Ішов їден чоловік, а назустріч йому — Смерть.
— Добрий день! — каже Смерть.
— Доброго здоровля!
— Куди, чоловіче, йдеш? — питає Смерть,
Дивиться на неї чоловік — незнайома баба. Та й питає її:
— Відки ви, бабо? А Смерть йому:
— Я — Смерть. У мене нема знайомих, нема кумів — нікого нема. Кому приходи кінець, до того йду.
А чоловік питає:
— Як ви Смерть, то скажете, коли я умру? Смерть йому:
— Точно тобі не скажу. Але як побачиш, що голова сивіє, тоді скоро вмреш — тоді я прийду до тебе.
Подивився чоловік їдного разу в дзеркало — починає десь-не-десь сивіти голова. «Ну, — думає чоловік, — скоро умру». Подивився другий раз. «Го-го! — голова зовсім сива». Роби він труно і чекає Смерти. Приходи Смерть і каже:
— Лягай у труно — прийшов час умирати. Він лягає в труно на бік, а вона каже:
— Не так. Горілиць лягай!
Він узяв та й перекинувся униз лицем. Розсердилася Смерть.
— Що ти нічого не розумієш? Ану, вилазь відти.
Він виліз із труна, а вона бере та лягає туди, щоб показати йому, як треба лягти. А він узяв віко, приклав і забив цвяхами. Та й думає: «Понесу я її і пустю на море: най вона плине, поки не згине в труні». А Смерть — то дух, вона зразу вилетіла відти. Поки він доніс її до моря, Смерти там вже не було. Кинув він труно на воду, і воно попливло.
Жив чоловік далі, скілко жив. І думає: «Смерти нема, я буду жити, скілко схочу». І до того дожився, що вже не годен устати. Проси він:
— Дай, Боже, мені смерть. І Смерть прийшла.
— Пізнаєш мене? — питає.
— Нє, не пізнаю, що ви за баба.
— Я — та Смерть, що ти мене в труно забив. Скажу тобі: не вмреш ти, а будеш гнити, поки не зогниєш.
Кинулися по нім рани, що він ні лежати не міг, ні обертатися. З тих ран він так живим і зогнив.