Був великий пан. І наймив собі слугу Йвана, а Йванову жінку — до себе на кухню за кухарку. А жінка в Івана була файна. Іван, як звикле, йде на роботу, а пан іде д’жінці Івановій, Іван, бідака, робить, а пан з Іванихою гуляє. Але Іван — дуже добрий слуга, і пан йому добре платить. І жаль Іванови такий заробок втрачати. От він і каже до жінки:
— Треба нам відци геть іти. А вона на те:
— Чоловіче, та нам тут так добре. От Іван і думає собі: що робити?
Пан десь поїхав, а панова жінка питає:
— Іванку, чого ти так задумався? А він відповідає:
— Біда так, біда й так. Нам у вас дуже добре, але біда, що ваш пан з моєю жінкою любиться.
— То нічого, Іване. Пан любиться з твоєю жінкою, а ми з тобою мемо обоє любитися.
Та й Іван пані ліпше придався, як панови. Та й каже Іван:
— Добре й так, а так ще ліпше. А пан дочувся та й питає:
— Що ти, Іване, так кажеш?
— Та нічого. Кажу, що добре так, добре й так. А пан каже:
— Слухай, Іване, я не буду йти до твої, а ти не йди до мої. Та й будь далі в мене.
Та й так вони погодилися. Але пані любила Івана більше, як пана. Пан лишив Іванову жінку і сокотив свою, але ніяк не міг всокотити.