Жили собі біля зеленого лісу дід та баба. Як були вони молоді, то ходили на роботу, собака двір охороняв, вівці пас, курей стеріг. А як стали дід з бабою старі й перестали кудись виходити, то вирішили, що собака їм не потрібен, самі всьому лад дають. І прогнали його.
Почула лисиця, що в дворі вже немає собаки, внадилася птицю красти. То гуску зловить, то індика, то курочку. Кури кричать, баба біжить рятувати. А лисичка раз — і вже з другого боку до двору біжить, ще й сміється:
— Де тобі, стара, мене догнати?
І тоді баба вигадала таке: зайшла в густі кущі саду, стала й загавкала, мов собака:
— Гав-гав, гав, гав!
А сама думає, що лисиця почує й вирішить, що собака вернувся.
Та яке ж те бабине гавкання .Воно було і не собаче, і не лисяче, і не людське. Аж тут дід у двір. Як почув у кущах те гавкання, як стрельнув туди лиш порох закурився. А баба в крик:
— То я, я, не стріляй!
Довго баба заікалася з переляку. Вирішили вони відшукати свого вірного пса. Знайшли і дуже просили, щоб повернувся. Вибачив їм пес, бо сам скучив за домівкою.
А лисиця почула, що в дворі є справжній охоронець, і обминає господарство десятою дорогою.
Отож ніколи не проганяйте того, хто вірно служить.