Був собі дід та баба, і унадився до них довгомудик курчат таскати. Перетаскав усіх, а то прийшов і куріпочку забрав. От дід і каже: «Піду я, бабо, вб’ю довгомудика». Та й пішов.
Іде та іде, дивиться — аж лежить кізячок. «Куди ти, діду, йдеш?» — «Довгомудика бить». — «І я з тобою». — «Ходім».
Пішли вдвох. Аж лежить личко. «Куди ти, діду, йдеш?» — «Довгомудика бить». — «І я з тобою». — «Ходім».
Пішли утрьох. Аж лежить кийочок. «Куди ти, діду, йдеш?» — «Довгомудика бить». — «І я з тобою». — «Ходім».
Пішли вчотирьох. Аж лежить жолудик. «Куди ти, діду, йдеш?» — «Довгомудика бить». — «І я з тобою». — «Ходім».
Пішли уп’ятьох. Аж лізе рак. «Куди ти, діду, йдеш?» — «Довгомудика бить». — «І я з тобою». — «Ходім».
Пішли ушістьох. Аж біжить півник. «Куди ти, діду, йдеш?» — «Довгомудика бить». — «І я з тобою». — «Ходім».
Прийшли. Аж стоїть довгомудикова хатка. Вони у ту хатку, аж довгомудика нема. Вони і поховались там: жолудик у піч поліз, кізячок на порозі ліг, личко під порогом, кийочок на горище зліз, рак у помийницю ускочив, півник на жердочку злетів, а дід поліз та на печі і ліг. От прибіга довгомудик, а жолудик у печі розпаривсь та:
— Довгомуде, довгомуде! Прийшли к тобі добрі люди, Хотять тебе вбити, Куріпочку слобонити.
Довгомудик: «Що, що таке?» А жолудик знов своєї, а це як розігрівсь добре та тільки: лусь, лусь!
Як злякається довгомудик — та до помийниці, а рак його за ногу. Він на жердочку, а півник його у головку. Він тоді до порога, осковзнувся на кізячок, упав та у личко запутавсь, а кийок — з горища та й убив його. Дід тоді забрав куріпочку, шкурку узяв та й пішов собі.