Жили-були собі дід і баба. Був у них син, та молодим помер. Якось старий на базар поїхав, а тут солдат до них зайшов, поїсти у старої просить. Каже вона:
— Нема в нас нічого. А ти сам-то звідки будеш?
— З того світу я, — відказав солдат.
— Синочок у нас там, — мовить стара, — чи ж не стрічав бува?
— Аякже, ми стадо з ним разом пасемо.
Тут-то стара заметушилась, на стіл збирає, годує, напуває солдата.
— Я б, синочку, гостинчика йому через тебе передала. — каже. — Чи
візьмеш?
— Чом би й не взяти, — згоджується солдат, — тільки хутчій, ніколи мені.
— Я і грошенят для нього дала б.
— Добре, добре, тільки хутчій, — підгонить солдат.
Боїться він, що старий вернеться. Взяв солдат добро й був такий. Тут старий з базару повертається. А та все йому переповіла.
— До нас з того світу чоловік приходив.
— То й що?
— А то, що він там з нашим синочком стадо пасе. Я гостинчиків з ним відправила.
— От дурна стара! — розсердився дід та батогом її як шмагане спересердя.
—…В яку сторону пішов? — питає.
Випряг він коняку, сів верхи і за тим брехуном погнався. Тільки догнав солдата, батіг на дорогу випав. Не знав дід, що обманщик і є цей солдат. Та й каже йому:
— Придержи-но коня.
Поки ходив старий по батога, солдат скочив на коня і помчав щодуху. Побіг за ним старий та куди йому! Нема що робити, пішов додому.
— То що? — питає баба.
— Він, жінко, правду тобі казав, справді прийшов з того світу. Я дав йому ще й коняку, — мовить дід.
— Атож! — радіє баба. — Дарма на мене нападаєш.