Був цар. Він мав три сини і дочку. У царя одно око сміялося, а друге плакало. Сини зацікавилися, чого в нього одно око сміється, а друге плаче. «Спитаймось тата», — вирішили сини. Пішов старший син питати, а цар вихопив шаблю і хотів відрубати йому голову, але син утік.
Пішов питати середущий син. І його хотів старий зарубати. І середущий утік. Заходить найменший і питає: «Тату, чого у вас одно око сміється, а друге плаче?»
Старий ухопив шаблю, а син схилив голову і каже: «Ви — тато, ви маєте право рубати». Цар опустив шаблю і говорить: «Одно моє око сміється, бо добре жити, а друге плаче, бо скоро я вмру і мої кості мають розкидати по всьому світі. Як поховаєте мене, прийде вночі змій, розкопає могилу і рознесе мої кості». А хлопець каже: «Ми будемо стерегти ваш гріб, як ви помрете». — «Три ночі треба стерегти на кладовищі», — сказав цар.
Як помирав цар, то наказував синам: «Як прийде хто сватати вашу сестру, то не питайте, хто він і звідки. Хто прийде, за того й дайте».
Помер цар. Поховали його сини ї вийшли усі три сторожувати. Розіклали вони на кладовищі вогонь і сидять коло нього. Приходить змій. Вони порубали його, кинули на вогонь, і згорів змій. Наступної ночі так само сторожують хлопці. Приходить другий змій. Хлопці зарубали й його і спалили.
На третю ніч приходить май сильніший змій. Старший і середущий сини заснули. Воювати із змієм почав менший син Іван. Він рубає у змія голови, а голови скачуть на своє місце і приростають. Довго бився Іван із змієм, а браття не чули. І таки зарубав він змія. І крові було стільки, що загасила вона вогонь. Пішов Іван, щоб десь знайти вогню.
Іде він і здибає двох людей, котрі сваряться. І один, і другий хоче бути старшим. Іван питає їх:
— Чого ви сваритесь?
— Я хочу бути старша і він хоче бути старший.
— А хто ви? — питає Іван Царевич.
— Я, — каже, — Ніч.
— А я — День, — каже другий.
— Почекайте, — говорить Іван, — як я вернуся, то помирю вас і скажу, хто буде старший. І нехай буде ніч, поки я не вернуся. Хай буде ніч і ніч.
День і Ніч зосталися, а хлопець пішов, бо забачив вогонь. Приходить він туди, а коло вогню дванадцять розбійників сплять. Він хотів дістати через їх голови вогню. Узяв палицю і дістав жару, але жарина впала на одного з розбійників.
— Тут хтось є! — крикнув розбійник. Усі схопилися піймали його.
— Що ти за один? — питають розбійники.
— Я — Іван Царевич. Розбійники й кажуть:
— Іди з нами до сусіднього царя.
А в того царя була дуже гарна дочка, і розбійники ніяк не могли добитися туди, щоб хоч побачити її. У царя на брамі сидів півень — лиш забачить чужого чоловіка, то зразу закричить. Прибігає варта і ловить чужого.
Царевич влучно стріляв. Він застрілив того півня. Розбійники зайшли з Іваном Царевичем на подвір’я, а він каже:
— Ви сидіть тут, а я зайду в кімнату і подивлюсь. Як та дівчина є, то я покличу вас по одному.
Він зайшов у кімнату. Царівна спала. Він зняв з її пальця перстень. Той перстень був підписаний. Тоді Іван вийшов надвір і почав викликати розбійників. Провів їх по одному в підвал і повідрубував усім голови. А сам вийшов і подався туди, де чекали на нього Ніч і День. Прийшов та й каже:
— Я поділю вас так: взимку буде Ніч старша, а літом — День.
Прийшов Іван до своїх братів на кладовище, побудив їх, і пішли вони додому. Минув день. Увечері сіли вони вечеряти, а під вікном хтось кричить: «Віддайте за мене заміж сестру!» Іван згадав наказ тата перед смертю, відтворив двері і виставив сестру надвір. Він не бачив, кому віддав її, лиш чув його голос.
Лишилися брати втрьох.
А один слуга сусіднього царя хвалиться: «Розбійники убили півня і йшли на царське подвір’я, та я їх порубав і кинув у підвал». А цар обіцяв свою дочку за того, хто знищить розбійників. Тепер мав дати її за того слугу. Почалося весілля. Як учув це Іван Царевич, то теж пішов на те весілля. А тут його піймали і зачинили. Він каже тюремному сторожу:
— Ідіть до царівни і спитайте, де її перстень.
Пішли сторожі і кажуть цареві запитати дочку. Питає цар, а вона й сама не знає. Сторожі вертаються до Івана в тюрму і кажуть:
— Царівна не знає, де її перстень.
— Перстень царівни у мене, — каже Іван.
Вони повели його до царя. Показав він перстень, і цар упізнав, що то перстень його дочки.
— Де ти його взяв? — питає цар.
— Я вбив розбійників і кинув у підвал. І зняв із царівни перстень, коли вона спала.
Тоді цар віддав дочку за Івана Царевича. І зробили весілля. А того молодого слугу засудили за брехню. Як закінчилося весілля, Іван сказав до жінки:
— У мене є два брати. Поїдемо до них у гості. Вона й каже цареві-татові:
— Чоловік хоче, щоб я поїхала з ним у гості. У нього вдома є ще два брати.
Цар говорить Іванові:
— Як хочеш мати жінку, то їдь сам, а візьмеш з собою, то збудешся її.
Не послухав Іван царя, узяв жінку й поїхав, а дорогою звіявся вітер, ухопив її з брички, і лишився Іван Царевич сам. Кинув він бричку на дорозі, а сам пішов пішки глядіти царівну. І зайшов до своєї сестри. Забачила сестра брата і зачала плакати. Потім каже: «Мій чоловік — змій».
От приходить додому і сам змій. Побачив Івана, привітався і питає:
— Як ти потрапив до нас?
— Їхав я з жінкою до братів у гості. Звіялася буря і взяла жінку з брички. Я не вернуся додому, поки не знайду її.
А змій знав, хто взяв у нього жінку.
— Твою жінку, — каже, — взяв цар Поганин. Від царя Поганина ти її не візьмеш. Хто до Поганина йде—живий не вертається.
А Іван напосівся йти до Поганина.
— Як ти так хочеш, то спробуй, — каже змій. — Я дам тобі свого коня і їдь. Але кінь повернеться додому сам, бо тебе Поганин порубає. — Дав йому змій свого коня і порожній мішок та й каже: — Як буде тебе Поганин рубати, то скажи, щоб поклав твоє тіло в мішок, аби кінь приніс його додому і сім’я поховала твої кості.
Сів Іван на коня та й поїхав.
А Поганин узяв його жінку за наймичку. Вона якраз коло керниці води набирала, забачила чоловіка і почала плакати:
— Іди, поки Поганин тебе не забачив. Бо як забачить, то зарубає.
А Іван посадив свою жінку на коня і давай утікати. У Поганина був кінь. Він заіржав, і прийшов Поганин. Кінь каже йому:
— Твою наймичку забрав Іван Царевич.
Поганин догнав Івана, жінку його відібрав, а його самого почав рубати.
— Поклади моє тіло у мішок і прив’яжи до коня, — просить Іван, — хай привезе мої кості додому, і там їх поховають.
Поганин порубав Івана на шматки, склав у мішок і прив’язав до коня. І кінь привіз його тіло до сестри. А в змія була живлюща вода. Склав він порубане тіло, покропив тою водою, й Іван ожив. Тоді каже Івану змій:
— Іди до моєї мами. Вона тобі скаже, як узяти жінку від Поганина.
І зібрався Іван Царевич у дорогу.
Як прийшов він до змійової мами, то побачив, що вона стара-стара. Розповів їй, що треба. Баба каже:
— Я нічого не можу допомогти тобі. Йди до мого чоловіка. Він живе за сто кілометрів звідси.
Іван пішов до того діда і каже:
— Я — Іван Царевич. Ваш син тримає мою сестру. У мене цар Поганин украв жінку. Як її забрати від Поганина?
Дід каже:
— Іди до мене в конюшню. Там є кінь. Він повезе тебе до Поганина. У Поганина кінь — брат мого коня.
Узяв Іван у діда коня, а кінь каже:
— Я знаю, куди тобі треба і чого треба. Ми візьмемо твою жінку від Поганина.
І поїхав Іван до Поганина.
Жінка несла воду. Іван підхопив її на коня і поїхали. Кінь Поганина кричить до свого хазяїна:
— Твою служницю взяв Іван Царевич! І нічого ми не зробимо, бо його кінь — мій брат старший!
А Поганин каже:
— Доженем!
І погнався Поганин за Іваном Царевичем. І почав доганяти його. А як доганяв, то дуже бив свого коня. Царевич каже свому коневі:
— Доганяє нас Поганин.
— Він дожене нас, але дурно, бо твоєї жінки не візьме, — каже кінь.
Як догнав їх Поганин, кінь Івана Царевича крикнув свому братові, коневі Поганина:
— Перевернися в повітрі!
Кінь Поганина піднявся ще вище, ніж вони летіли, і перевернувся в повітрі. Поганин упав на землю і вбився. Лиш земля мокра стала, де впав Поганин. А Іван Царевич зі своєю жінкою поїхали додому.
Старий цар, батько Іванової жінки, відписав їм своє царство. І живуть вони й тепер, як ще не померли.