Був чоловік, та не мав дітей, Появилася на світ у його сім’ї дитина. Ходив він по селі і не міг найти кума, бо був дуже бідний. Всі знали, що він не має що дати їсти. Дитина лежить у хаті не хрещена, а мати через це не має права вийти з хати. І до керниці по воду не має права вийти. Посилає вона чоловіка:
— Шукай кумів.
Ходив він по селі, питав, питав, і ніхто не хотів іти. Іде він додому і здибає бабу. Питає баба:
— Куди ти ходив?
— Ходив шукати собі когось у куми і не найшов.
— Іди додому і кажи жінці, най пополоче і висуши пеленки. Я зараз буду в тебе.
Жінка пополокала пеленки, висушила їх і чекає. Приходи та бабка.
— Все готово?
— Готово.
— Давай дитину.
Замотує мати дитину в пеленки і дає кумі. Несе кума дитину до попа хрестити. Пішла й ухрестила. А чоловік з жінкою вдома балакають:
— Як прийде кума з церкви, що їй дати? У нас лиш трошки муки у хвостику мішка, і горівки зовсім нема.
Посилає жінка чоловіка до сусіди, і сусіда дала йому кілограм горівки.
— Ти маєш мені за це відробити, — каже.
Зварила жінка мамалиґу, кладе на стіл. А тут і кума з дитиною приходи з церкви. Сідають вони за стіл і починають обідати. Наливають собі по чарці, наливають по другій, по третій. Питає кума:
— Куме, ви знаєте, що я за їдна?
— Ви — кума.
— Я — кума, але я — Смерть. Та не бійтеся мене. Ви будете багаті. Я з вас зроблю першого дохторя. Підете до сусіди, в него слабий хлопчик. Як прийдете і побачите мене в ногах того хлопчика, то скажіть, най загріють що-небудь і дадуть йому, то він видужає. Та най скупають його, і все буде добре. Ми ще багато будем ходити по слабих. Але як ви побачите, що я сиджу в головах святого, то знайте, що він не буде жити. Зразу кажіть, най готують дошки на труно. А як я буду сидіти коло якого слабого, то лиш ви мене будете бачити, більш ніхто.
Пішов чоловік до сусіди, в якого був слабий хлопчик. Зайшов, подивився, а Смерть, його кума, в ногах хлопчика сидить. Він каже батькам:
— Загрійте купіль, обмийте його — і він встане.
Вони так і зробили, а хлопчик встав і пішов. «Дохтор» пішов собі додому, а ззаду за ним пішов вилікуваного хлопчика тато і поніс йому плату — муку, м’ясо, гроші.
— За що це ви мені принесли?
— За то, що вилікували мого хлопчика. Приймив чоловік плату.
Зачув він, що десь далі заслабла жінка. Його ніхто не кликав, він сам пішов туди. Зайшов — кума в ногах слабої. Каже чоловік:
— Дайте їй теплого і зробіть купіль, то вона виздоровіє.
Так і було, слаба встала. Той чоловік тоже добре заплатив йому. На третій день чує він, що заслаб їден чоловік. Іде наш «дохтор» і туди. Дивиться — Смерть в головах сидить.
— Шукайте дошки, бо помре, — сказав він і пішов, а слабий умер. Далі він уже сам не йшов до слабих, його вже кликали. І куди він не приходив, скрізь сиділа кума. Як сиділа в ногах, він «лікував» слабого, як у головах, — казав, що помре. Люди добре платили йому, і скоро він дуже розбагатів.
Аж заслабає у царя дочка. Сказали цареви, що є такий дохтор. Присилає він карету і дванадцять кінних козаків.
— Тут дохтор? Він каже:
— Я не дохтор.
— Але тут він жиє? Це ти? Нам сказали, щоб ми тебе живого привезли до царя.
Сідає він в карету і їде до царя. Привезли. Він як побачив, що така велика варта стоїть з оголеними шаблями, подумав: «Тут я пропав, бо тут моя кума не пройде. А без неї я нічого не вартий».
Кажуть цареви:
— Приїхав той дохтор.
— Підніміть шаблі, най він зайде.
Підоймили козаки шаблі, і він зайшов. Ввели його в палац до царя.
— Ви дохтор? — спитав цар.
— Я не дохтор. Мене обрали дохтором.
— Дочка в мене слаба. Три роки лікую і не можу вилікувати.
— Де вона лежить?
— У тій кімнаті.
— Покажіть мені її.
Відкрили. А там стіни такі світлі, що від них видко, як удень. На ліжку лежить слаба дівчина. Він подивився — кума в ногах! Він і каже цареви:
— Зробіть ванну, скупайте її і вона встане.
Скупали її, і вона встала. Убралася та й вийшла в сад гуляти. Цар питає:
— Чим тебе нагородити?
— Нічим, мені нічого не треба.
— Я даю тобі половину держави.
— Мені не треба, бо я неграмотний.
— То дам тобі карету золота.
— Ну, як дасте, то добре.
Насипали йому карету золота. Приказує цар тим козакам:
— Відвезіть його там, де взяли. І не дозволяйте, щоб він злазив у дорозі з карети, а то бандити пограбують його. Як завезете на місце, привезіть мені розписку, щоб я знав, що ви щасливо його довезли.
їдуть вони через ліс, а там — хатка маленька. Він каже:
— Станьте.
— Куди ти хочеш іти?
— До тої хатки.
— А як там бандити? І тебе вб’ють? Що ми тоді будем казати цареви?
— Пустіть, мене не вб’ють.
Заходи він до тої хатки, а козаки осталися надворі. Зайшов, а там — його кума. У хатці повно засвічених свічок. Їдна лиш загорілася, друга до половини згоріла, третя догорає зовсім.
— Чого ви, куме, сюди прийшли?
— Бо я розбагатів, о!
І показав, що розбагатів по саму шию.
— Не треба було вам, куме, сюди приходити.
— Я прийшов сюди, бо хочу все знати. Скажіть мені, чого ці свічки тут горять?
— Куме, я б хотіла, щоб ви про це не знали.
— Розкажіть мені, що значать свічки, котрі лиш засвітилися?
— Це на світ народилися нові люди.
— А ті, що до половини догоріли?
— Це люди половину віку прожили.
— А ті, що догорають?
— Тим людям вік кінчається.
— Тепер, кумо, покажіть мені, котра свічка моя.
— Я не хотіла, куме, казати, але як ви так хочете, то скажу. Ідіть додому і шукайте дошки — ваша свічка догорає.
Приїхав він додому, пішов до коваля і замовив колиску на пружині. Коваль зробив ту колиску, приносить, а він уже слабий.
— Забийте, — каже, — в стелю кілок і почепіть колиску на него. А мене покладіть у колиску.
Поклали хворого в колиску, він розплатився з ковалем, і той пішов.
Лежить слабий у колисці і бачить: іде Смерть, кума його. Заходи в хату та й просто до його голови. А колиска на пружині. Він торкнув ногою, колиска повернулася, і баба лишилася в ногах. Іде баба знову від ніг до голови, а він знов ногою торкнув. Але баба вхопилася за колиску, перебирає руками і підступає до голови. Він хотів ще раз повернути колиску, але вже не зміг. А Смерть йому:
— Куме, крути-не крути, а мусиш умерти.