Схотілося лисичці медом поласувати. То все вона саме м’ясце їсть, а солоденького — то й ні. «Піти, — каже, — до бджіл похазяйнувати». Пішла на пасіку та так любесенько перед уліком сіла та лапку туди й засунула, щоб медку достать. А бджоли того й не злюбили — як шугнуть із вулика, як кинуться на лисичку! Ех, як вона вдере тоді з пасіки!.. Утікає, тільки носом круте та на бджіл нарікає: «Ой, божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!»
Прибігла додому. Уся морда розпухла, лежить. Лежала, лежала, думала, думала, а меду таки хочеться. «Піду, — каже, — до ведмедя. Впросюся до його жити, у його меду багато». Приходе. «Ведмедику-братику, що я тобі казатиму?»
А той тільки мурчить. А лисичка: «Та не мурчи-бо так страшно, ведмедику-братику, а то я й злякаюся. Давай удвох жити, я тобі за господиню буду». — «Давай!» — каже ведмідь.
Ото й почали вдвох жити. Ведмідь піде на здобутки, принесе м’ясива, є і йому й лисичці. Дак тій усе меду хочеться: «Піди та й піди, старий, на пасіку, принеси меду!»
Нема що робити, приніс ведмідь і меду, аж два вулики припер. «Оце, — каже, — один виїмо, а другий на зиму заховаємо».
Їли, їли та за скільки там часу виїли ввесь мед. А той вулик на горище заховали. Ведмідь же терпить, а лисичці кортить. Думала, думала як би його тим другим вуликом поласувати. Пішла б, дак ведмідь зараз спитається, куди та чого. От вона лежить та стук-стук хвостом об стіну. Ведмідь питається: «Що то стука?» — «Та то стукають, мене в куми просять». — «Ну, то й піди, а я засну».
Пішла вона та зараз на горище та до другого вулика та й наїлася, скільки хотіла. Тоді вертається. Ведмідь прокинувся: «Ну, як же твого хрещеника звуть?» — «Та Початочком». — «Яке чудне ім’я!..» — «От, яке піп дав… Чого там чудне!» — «Ну, гаразд».
Другого дня знов лежить та стук-стук хвостом об стіну. Ведмідь питається: «Що то стука?» — «Та то мене в куми кличуть». — «Ну, то й піди, а я засну».
Пішла вона та знов до того вулика та вже так, що мало в ньому зісталося. Вертається додому. Ведмідь прокинувся та й питає: «Ну, як же твого хрещеника звуть?» — «Та Серединкою». А ведмідь: «Оце ж таки, які в твоїх хрещеників ім’я чудні!» То лисиця: «Що ти вигадуєш, старий? Де ж таки чудне, коли й свята Середа єсть.» — «А може», — каже ведмідь.
Третього дня знову лежить та стук-стук хвостом об стіну. А ведмідь: «Що воно все стука та й стука?» — «Та то мене в куми кличуть». — «Оце як тебе, стара, часто в куми кличуть!» — каже ведмідь. «Е, старий, бо мене люди люблять». — «Ну, то йди».
Пішла, увесь мед виїла, ще й вулик перекинула та й вилизала. Тоді прибігла, лягла та й лежить. Ведмідь питає: «Ну, як же твого хрещеника звуть?» — «Та як же там? Перекинь та й вилижи!» — «Оце ще, такого ім’я ще й на світі не було!» — «Що ти там вигадуєш, старе луб’я? Хіба ти піп, що знаєш?» — «Ну, нехай буде й так».
От через скільки часу ведмідь і каже: «А треба б уже й медом поласувати!» Поліз на горище, коли ж вулик порожній. «Лисичко-сестричко, се ти виїла!» — «Ні, не я». — «Ні, ти». — «А щоб я вчорашнього дня не діждала, коли я виїла!» — «А брешеш, лисичко, ти не хрещеників хрестила, то ж ти мед їла! Тепер же я тебе з’їм!»
Та до неї. А вона від його та в ліс… Так і втекла.