Відколи живуть люди, існує Страх. Ходить він, мов привид, поміж хатами, турбує господарів. Та якось трапився йому на дорозі один чоловік обдертий. І погляд у нього — ніби світ йому зовсім збайдужів. Лежить собі посеред шляху, хоч би тобі що.
— Вступись мені! — суворо наказує Страх.
Чоловік навіть бровою не повів.
— Невже ти мене не боїшся? Я Страх! Ще жодна людина мене так не зустрічала.
— Мені нема чого втрачати. Ані гроша за душею, і життя мені не шкода.
— Сміливий ти, чоловіче, — сказав Страх, — раз мене не злякався. За твою хоробрість зроблю я тебе щасливим. Проси, що хочеш!
— Їсти, — простогнав чоловік.
Страх посміхнувся:
— Я тобі можу дати більше. Знаєш, скільки я в людей добра відібрав?! На, ось візьми гроші. Тут тобі на все життя вистачить,- сказав і зник.
Минуло кілька років. Завів чоловік господарство таке, що сусіди від заздрощів мало не луснуть, і жінка у нього хоч куди, на все село краля.
Та не забув про безталанного Страх. З’явився якось серед ночі, як то завжди він приходить до людей. Затремтів усім тілом чоловік над грішми і багатством своїм. Згадав і Бога, і диявола.
— Ти чого тремтиш? — підійшов до нього ближче Страх. — Не впізнаєш мене?
А чоловік ще дужче злякався, додолу упав, ледь не зомлів.
— Тепер ти такий, як і всі! — сказав Страх.