Вовк та лисиця побратались і покумались і стали вмісті жити і контуваться. Та таки вовк, як сильніший, то сам усе пожирав, а лисиці не давав. От лисиця стала думати-гадати, як би вовка справдувати. Вона побачила на неї поставлений капкан в одному місці, роздобула маленького баранчика і грається з ним на дорозі, де вовк проходить.
Ішов вовк і каже: «Та й бойкий баранець! Дай його, кумочко, мені!» — «Е, ти з’їси. Не дам! Ми лучче будем його держать для утіхи». — «Ні, їй-богу, не з’їм! Я пограюсь», — каже вовк. «Брешеш, брешеш, вовчику-братику! Не повірю тобі, хіба заприсягнеш, що не з’їси, так тоді оддам». — «А як же мені присягати?» — «Так. Так ходім до присяги». — «Ходім».
Лисиця повела його до того капкана, привела і каже: «Ну, присягай І» — «Так як же мені присягати?» — «Кажи: присягаю богу». — «Присягаю богу». — «Кладу в присягу ногу». — «Кладу в присягу ногу». А сам стоїть. А лисичка-сестричка кричить: «Що ж ти стоїш? Клади ногу в присягу!»
Він положив в капкан ногу, її притягнуло капканом. Тоді лисиця одбігла трошки і сміється: «Оце тобі, братику-вовчику, і вся присяга! Он біжить бог з кійком, а за ним паламар іде!» Це, бач, на охотника, а за ним ішла собака; так вона і назвала його богом, а собаку паламарем.
Охотник убив вовка.
Так лисиця хитрувала, поки вовка справдувала і стала сама жить.