В одному лісі жив собі старий вовк. Був у нього синочок-вовченя Чук. Усі вовченята, як вовченята змалку вчаться полювати, здобич собі шукати. А цей квітами милується, пестить їх і мріє стати садівником. Якось увечері батько завів серйозну розмову.
— Синочку, ти вже підріс, треба подумати про майбутнє. Ким ти хочеш стати?
— Садівником, — не задумуючись, відповів той.
— Як це так? — розсердився старий. — Усі наші предки були хижаками. Ти не повинен знеславити рід.
— А я буду садівником, — уперто відповів малий вовчисько, — мені квіти дуже подобаються. Я буду їх вирощувати і дарувати всім мешканцям лісу. Це моя мрія!
Бідолашний вовк не знає, що й казати синові. «Хай повтішається, — думав він, — а завтра поведу його на полювання. Може, тоді неслухняний зрозуміє, що йому робити і забуде про ці, нікому не потрібні квіти».
Уранці батько й каже:
— Сьогодні ми з тобою підемо на справжнє полювання.
— Добре тату, — сказав Чук, — вирушаймо.
Довго вони блукали лісом. Раптом побачили зайчика. Вовк тільки націлив на нього свою рушницю, а вовченя як закричить:
— Тікай, тікай, пухнастику, мерщій! Рятуйся!
Подивився батько на сина, тяжко зітхнув і поплентався голодний додому.
— Ну, що, — каже сердито, — пообідали? Наїлися. Все ти, садівник. Від твого садівництва ніякої користі.
— Не засмучуйся, тату, — заспокоїв його малий, — зараз я тобі доведу, що і моє садівництво може стати в пригоді.
Побіг Чук на галявину, назбирав кульбабок, лободи, щавлю і зварив чудовий смачний зелений борщ.
— І справді смачно, — промовив сам до себе вовк, вилизуючи свою тарілку, — хай уже буде садівником. Бачу, що ніяка сила не зламає силу твого бажання, сину.
Так і здійснилася мрія вовченяти вирощувати квіти.