Мала жінка три дівки. А сама вона хвора і лежала на печі. І прийшов до них жебрак. А то не жебрак був, то був святий. Каже він:
— Дівки, прийміть жебрака на ніч. Мене прийміть.
А вони кажуть:
— Та мама на печі хвора. Та нема де спати.
— Іди, — каже, — до керниці. Зачереш води, і мама нап’ється й буде здорова.
Дівка хоче набрати води в керниці, а там вуж. І не дає вуж набрати води. Каже їй:
— Присягни, що будеш моєю жінкою.
— Ніт.
— То пішла геть.
І пішла дівка геть, а до керниці пішла середуща. Та й хоче чиряти — вуж не дає. Не присягла — не дав.
А наймолодшій дочці було дуже жаль за матір’ю. і вона присягла і зачерла води. І занесла тої води хворій матері.
А ввечері котиться вуж до хати. Вже йде до неї. Та й каже під вікном по-польськи:
Вонджея вода
По долі блода.
Ідзь мі отвожиць,
Жоно моя млода.
І перекотився до хати. І вже вона йому дає з черепка їсти. А він ні, не хоче.
Нє хце я, нє хце
З черепка єсть.
Дай мі на талєж,
Сама ходзь зе мнов єсть.
І дала вона йому на талір, і він уже їсть з нею. Та й повечеряли, та й вона йому хоче стелити під ліжком.
Ой нє хце, я нє хце
Под. лужком спаць.
Посцєль мі в лужку,
Сама ходзь до мнє спаць.
І постелила вона, й полягали. А вужачу шкіру він з себе скинув.
А її хвора мати як тої води напилася, та й відразу поправилася. Як вони полягали спати, вона вночі встала, тоту шкіру взяла і в печі спалила.
Прийшов день, йому треба вставати і йти у вужачу шкіру, а шкіри нема. Він так зажурився.
— Но, — каже, — жінко моя, тепер я тебе лишу.
Купив він їй залізні черевики і сказав:
— Як ти ці черевики сходиш, то мене найдеш.
Та й він пішов. А вона, йой, лускає тими черевиками по камінню. Але йде зо два роки пішки. Йде, та йде, та йде. Вже другий рік минає, і вона вже доходить до тої хати, де її чоловік жиє. Тото їй так Бог повелів, щоб вона йшла і щоб знала, що він там таки жиє.
А він уже з військом робив, командував, військо учив.
Но, вона ввійшла до хати, жінка. А він у хаті. Та й каже вона:
— Прийміть мене на ніч.
А він спізнав її, відразу спізнав. Але мав він уже другу жону. Вона сказала: «Прийміть мене на ніч», а та друга жона каже:
— Ми не приймаємо. Не приймаю.
— А чому?
— Бо нє.
А він:
— Ніт. Ти, — каже, — ту жебрачку скупай. Скупай її і дай їй чисте шмаття.
Він не признається, що то його жона перша. А та друга жона каже:
— Ніт. Хто таке робить, би жебрачку прийшлу купала жона. Ніт.
— Но то я сам.
Він сам налляв води, і скупав її, дав чисте шмаття. Так поважано, чуєте, поважано. Та й постелив їй, та й лягла спати.
А він не спить. Сон не бере його, нуд він має. То туди, то туди ходить. Та й прийшов день. Дав він їй поснідати. Та й позбирав її файно. Та й узяв він їх, тоту першу жону за праву руку, а тоту другу жону за ліву. Та й каже:
— Личко моє кохане, личко моє кохане, котра ліпша жона, перша чи друга, перша чи друга?
А личка кажуть, що перша. Та й усі кажуть, що перша жона найліпша. А він ще раз питає:
— личко моє кохане, котра ліпша жона? Перша чи друга?
І він тоту другу жону зверг з третього пльонтра, і вона розбилася на білий мак. Но, і вони обоє жиють. Та й діти мають, і добре їм.