Були два браття. Оден женився і взяв жінку дуже файну. Та й до неї ходили любаси *. А другий брат на него гікав: — Чого ти це допускаєш? Це не є файне. Я би з тим опорався. А цей каже:
— Мені то не шкодить. Дітей у нас нема. Принесуть любаси до хати горівки, то й я вип’ю. Та й най собі жінка набувається *.
А молодший брат йому каже:
— Як я буду женитися, то таку нефайну жінку возьму, аби ніхто на ню не ла́комився. А як вона буде мені добра, я себе заставлю її любити.
Підміг * менший брат на парубка, хоче женитися. Та й зачав шукати дівку. І засватав маєтну, багатшу від себе. В тій сім’ї була тілько мама та й та дівка, більше нікого не було. Дівка була з лиця нефайна, і хотіла вона за него піти. Повінчалися вони. Дуже файно жиють, баба померла, а вони собі сами двоє.
Та й казали йому люди, щоб він ішов з ними на роботу, бо великий заробок є. Прийшов він додому та й каже жінці:
— Я хочу йти на роботу.
А жінка його не пускає, каже:
— У нас є своєї роботи доста. Не йди нікуди.
— Я хочу піти, там добрий заробок. Я собі зароблю файні гроші. А дома мені за роботу ніхто не платить. Прийду, покладу файну стайню. А до трави я зійду, щоб сіно робити.
І пішов він на роботу з тими людьми. Побув там два місяці та сходить собі додому. Прийшов у своє село, а там сусід його йде. Він розпитує в того сусіди, чи миром дужі та й що нового чути. А той каже:
— Дужі, здорові. Нічого тут нового нема. Ідімо, куме, додому.
— Та йдімо разом.
Та й ідуть собі в товаристві додому. Та й цей уже має повертати до себе додому, а той трошки далі має йти. Та й каже кум:
— Я би щось тобі, куме, сказав, та ти будеш гніватися.
— Та де би я гнівався? Кажи. Каже кум:
— До твої жінки ходить циган. Але ти не лиш із мене маєш це чути. Най тобі й другі скажуть.
А цему так обідно стало. Каже він:
— Гій *, де ж це таке може бути!
А кум каже:
— То ще байка, що він до неї ходить. Але він рано йде від твої жінки та несе кусак солонини й каже: «Це я за ніч заробив».
А той не каже ні «добраніч», ні «будьте здорові», а лиш іде додому. Та й думає: «Зараз так її б’ю, що грузь * з неї буде». Приходить — жінки немає вдома. Найшов ключ, входить у хату та й таки йде дивитися на ту солонину. Хоче знати, чи це справді так. Подивився — пару кавалків солонини справді нема. За два місяці вона сама тілько не з’їла.
Увійшла вона, а він розперезав з себе букурію і зачинає бити. А вона каже:
— Чоловіче, ти мене не бий. Я тобі казала: «Не йди на роботу». А я сама боялася вночі спати. Мусила платити, щоб хтось ішов. А це я не роблю та й робити не буду. Я кликала на ніч того, хто хотів іти. А ніхто пусто ходити не буде. Я боялася сама в хаті.
— А ти не могла без солонини покликати?
— Якби не дала солонини, то він не йшов би. І сказав чоловік:
— Хто в чім має бути, то не годен відбути. Брат мій хоч має з ким межи люди вийти. Та й горівки чужої вип’є. А моя ще й солонину з хати видала.