Був такий собі Іван — бідний чоловік, драб драбом. З людьми жив непогано, його добрим чоловіком щитали. Та раз шукав він коня, зайшов у ліс і побачив там такий синенький вогонь ніби світиться. Позначив то місце, прийшов тоді з лопатою і викопав казан золота. Ну, то після того вистроїв собі новий дім, землі купив, забагатів, значить.
Почали бідні люди до нього на роботу найматися. А він змінився, не дай бог. Не тільки розодівся в усе дороге, а ніби зовсім другим чоловіком став. Гроші мав, а платив скупо людям за роботу. А найгірше став себе вище всіх ставити, наймитів своїх ледащим бидлом обзивати. Ніхто в нього не міг довго витримати.
А тоді якось була злива. Як вдарив грім — загорівся його новий дім, то все добро згоріло. І став Іван знов колишнім Іваном, тільки довго в селі йому його панства не могли забути.
От того і кажуть: не дай бог з Івана пана.