Заробила циганка трохи борошна та сиру і заходилася на вечерю вареники варити.
Циган сидить на ослоні, латає чоботи. А мале циганча крутиться у мами під руками, то сиру дрібку хватне, то в макітру загляне — голодне дуже.
— Мамо, ну мамо, коли вже ті вареники будуть? — одне питається.
Мати відганяє його від мисок, просить почекати. А воно знай своєї:
— Та коли вже ті вареники зваряться?
— Як тільки мати витягнуть вареники з води, то я по п’ять, по шість хвататиму та до рота, до рота…
Аж тут циган як схопить батога та по спині те циганча:
— А не хватай гарячого, бо вдавишся, бісів сину!
Циганча з плачами сховалося на піч. Мати тим часом подала до столу вареники. Їх швидко розхапали (бо сім’я ж велика), а циганчаті не залишилось. Тепер коли хто спішить, то йому рацівчани кажуть:
— Не хватай, бо вдавишся або не спіши, бо буде те, що циганчаті з варениками!