Жив собі бідний Іван. Не мав нічого: ані худоби, ані землі. Ходив по селі і всім допомагав. Так він заробляв на кусок хліба. Коли зістарівся, то пішов до вчителя і розповів про свої біди. Той вислухав й каже:
— Треба було, Іване, з дитячого віку ходити до школи.
На другий день поклавши торбину зошит, олівець і йде рано-вранці до школи. Аж назустріч йому учитель:
— Куди це ти Іване?
— До школи. Куди ж іще? Може, чомусь навчуся.
— Повертайся додому, запізно опановувати науку.
На наступний день вийшов чоловік, коли тільки почало світати. Бачить, знову вчитель назустріч іде. Привітався з Іваном та й питає:
— Куди ти знову вибрався зрання?
— Не бачите?
— Я ж говорив тобі вчора, що запізно. Повертайся.
— Певно, в тій школі якісь нові порядки, що вже двічі йду та все не встигаю, — зітхнув чоловік.
Четвертого дня, ще й не починало світати, Іван вирушив на навчання. Прийшов до школи, аж на порозі якась торба лежить. Розв’язав вузлик, а там повно грошей. Дуже зрадів дідусь і подумав: «Добру пораду дав вчитель: до школи йти рано-вранці». Закинув торбу на плечі й повернувся додому.
Коли односельці помітили, що Іван розбагатів, то почали поширювати різні плітки. Пан із сусіднього села зголосився, що загубив торбу з грошима, і подав на діда скаргу. Позвали старого до суду та й питають:
— Чи знаходив ти гроші? — запитував діда суддя.
— Так.
Багатій зрадів:
— От бачите, то мої гроші.
Суддя далі допитувався:
— Коли це трапилося?
— Та тоді, — відповідає Іван, — як до школи ходив.
Подивилися судді, що чоловікові вже давно більше п’ятдесяти років минуло, та голосно зареготали. Багатий не витримав і втік.
Іван повернувся до нового будинку, жив-поживав, ніколи біди не знав. Часто згадував вчителя, який порадив рано-вранці до школи йти.