Глибокої давнини злий хан птахів захотів якось дізнатися, у кого на землі найсмачніше м’ясо. Покликав він осу та ластівку і наказав:
— Вирушайте на землю, дізнайтеся, хто має найсмачніше м’ясо.
Полетіли оса та ластівка на землю. День був сонячний, тихий, ластівка і забула про доручення хана. Вона літала високо в піднебессі, насвистувала веселі пісні та грілася на сонці.
А зла оса даремно часу не гаяла. Хто їй назустріч траплявся, всіх жалила.
І ось сонце пішло на захід. Настав час повертатися. Полетіли вони до царя птахів, ластівка дорогою питає:
— Дізналася, чиє м’ясо найсмачніше?
— Дізналася, відповідає оса. — У людини найсмачніше м’ясо. Тепер хан птахів завжди харчуватиметься людським м’ясом.
Засмутилася ластівка. Летить вона і думає, як урятувати людину від злої долі.
— А скажи, — запитує знову ластівка, — як ти дізналася, що в людини смачне м’ясо?
Оса відповідає:
— Поки ти літала та пісні співала, я працювала. Усіх жалила, верблюда жалила, бика жалила, коня, змію, собаку жалила, лисицю, лева, людину жалила; виявилося – у людини найсмачніше м’ясо.
Ще сильніше засмутилася ластівка і каже:
– Втомилася я. Не можу далі летіти. Відпочинемо трохи.
Сіли вони на гілку; ластівка просить:
— Покажи мені, будь ласка, своє жало. Ніколи не бачила осиного жала.
Оса роззявила рота, а ластівка — раз! – І клюнула її в язик. Закричала від болю оса, та ніхто жодного крику не почув. Одне тільки дзижчання: «дзж-ж, дзж-ж-ж, дзж-ж-ж…»
Прилетіли вони до хана птахів.
Оса в’ється навколо хана, дзижчить щосили, а сказати нічого не може: язика нема.
— Нічого не розумію, — каже сердито хан птахів! – Говори ти, ластівко, чиє м’ясо найсмачніше.
— Найсмачніше м’ясо у змії, — сказала ластівка. — Хто його спробує, той на іншу їжу й дивитися не стане!
Повірив хан птахів ластівці і почав полювати на змій.
Тепер на землі з ханського роду один орел залишився. І варто тільки орлу побачити змію, – він одразу ж тягне її до себе в гніздо. Думає, що на землі смачнішої за цю їжу не буває.