Колись були прошаки. І був їден бідний старець: ходив по селах, щоб хтось щось дав. Заходить він до їдної пані. Відкриває двері, простягає руку. — Пані, дайте що-небудь. Паня його питає:
— Звідки ви?
Йому встидно було казати, звідки він, та й каже їй:
— Я ізо всього світу.
А пані причулося, що він з того світу.
— Слухайте, хазяїне, ви з того світу? Я вас прошу, скажіть мені, як там живе моя мама? Вже три роки, як вона померла.
Чоловік їй відповідає:
— Пані, така вона бідна, така обдерта, що майже гола ходить. Паня його просить:
— Слухайте, я вам дам передачу маленьку. Прошак був не дурний, здогадався, що воно є, і питає:
— Де ваш чоловік? Пані каже:
— Він купець, має коні, має бричку, поїхав по селах збирати свині. А старець боявся, що приїде хазяїн і ніякої «передачі» не дасть.
— Пані, давайте, що маєте давати, бо я буду йти.
Паня нагодувала його добре, дала йому хліба й до хліба. Та й дає «мамі». Дає пальто, дає плаття. А старець їй:
— Пані, ви давайте гроші, бо там є де купити, лиш грошей нема. Паня дала йому ще й грошей, спакувала то все. Прошак уже хоче йти, а паня йому каже:
— Хазяїне, скажіть, будь ласка, чи не бачили ви там мого тата? То не мій тато, а чоловіків. Вже десять літ, як вігі помер. Як він живе на тому світі?
— Дуже бідно. Обірваний такий. Він у пеклі робить, тачкою смолу возить.
— Я вас буду просити, може, ви щось і для него візьмете? Як там з одежею?
А старець їй:
— Одежа є там, все є, через дорогу склеп. Лиш грошей там нема. Як ваша ласка, то дайте пальто, костюм, а решту — гроші.
Паня дає все. Та ще й жменю золота дає. І просить:
— Я вас просю, не затримуйте це все, скоро передайте. Він їй:
— Я навіть додому не буду заходити, мені по дорозі, зразу це все й віддам.
Випроводжає його паня:
— Щасливої вам дороги. Передайте привіт мамі, татови. Прошак вийшов і поспішає, щоби пан не догонив. Пан приїжджає додому, паня на воротах. Така весела.
— Слухай, Петю, у нас був пан з того світу. Пан каже:
— Що ти, дурна чи сумашечча? Хто приходить з того світу? Паня йому:
— Їй-богу був. Я передала мамі пальто й плаття. І татови костюм і пальто. І гроші передала, і жменю золота.
Як учув хазяїн за золото, то аж почорнів. Не заїжджає навіть у ворота, а розвертає коні з бричкою і пускається доганяти прошака, щоби то все відобрати. А прошак, доходя недалеко лісу, оглядається назад і бачить коні з бричкою. Скоро шукає добрий кущ, ховає мішок з одежею і гроші під кущ, а сам вертається трохи назад. Вибрав такий собі середній дуб, хапає того дуба і тримає.
Зближається купець.
— Добрий день, вуйку!
— Доброго здоровля!
— Ви не бачили, тут не йшов чоловік із клунком?
— Бачив.
— Я вас просю, допоможіть його догнати.
— Давайте сто рублів, то дожену.
Той дає йому сто рублів, а прошак каже:
— Пане, тримайте цей дуб, бо як він упаде, то світ ся западе.
— Я буду тримати, — каже пан. — Просю, скоріше доганяйте. Пан ловить дуба і тримає. А прошак каже:
— Міцно, міцно тримайте.
Та й бере коні з бричкою, підводить до того куща, кладе в бричку свій клунок з «передачею», золото, гроші, сідає на бричку і спокійно їде додому.
А той тримає дуба й тримає. Дивиться — вже вечір. Пан вовків боїться і боїться дуба пустити, бо як дуб упаде, то світ ся западе. Уже зовсім стемніло. Пан легенько пускає дуба, відходить від нього — дуб не паде. Він драла додому. Прибігає, а жінка на воротях.
— Що, Петю, догнав? А пан їй:
— Догнав. Але що ти дала мому татови і своїй мамі? Пальта, костюми, плаття. А я дав свому покійному татови сто рублів і коні з бричкою, бо він любив їхати. Хай там їде.