Одна перепеличка, що вивела в пшениці діти, вернула раз відкись до свого гнізда, а діти в плач та й до неї:
— Мамо! — кажуть, — нам вже тут не бути…
— Або що такого? — питає перепелиця.
— Господар, що єго лан, приходив сюди з сином та й казав єму назавтра сусідів запросити, аби пшеницю клаков (толокою) косити… — голосять перепелятка.
— Коли так, — каже стара, — то й до голови пусте собі не беріть, бо хто на сусіди надіється, того лани можуть ні жаті та ні кошені зимувати.
За кілька день вернула знов перепелиця звідкись до гнізда, а діти знов уповідають:
— Мамо! — кажуть. — Знов тут приходив господар з сином, як оногди.
— Та що казав?
— Казав так: не треба нам, сину, на сусідів надіятись, але завтра самим до пшениці братись! Так він казав.
— Коли ж так, — каже стара, — то треба нам скорше виноситись, бо
Хто сам на себе уповає, У того лан не перестигає.