Жили в одному селі чоловік з жінкою, дітками і матір’ю. Старенька вже вона була, сили не мала. Робила тільки те, що внучат няньчила та за птицею приглядала. Жили наче й дружно. Незлюбила невістка стареньку свекруху, сину про неї наказувала. Старається бідна мати, а нікому вгодить не може, тільки найменший Іванко тулиться до бабусі. Сядуть вечеряти усі за столом, а мати тулиться скраєчку. Чоловік в домі хазяїн. Уже і всім роздає хліб. Відріже матері тонесеньку скибочку, а промовить
гарнесенько:
— Вечеряйте, мамо.
І лягає мати спати голодною, з’ївши шматок, закусивши сльозою. А маленький Іванко, щоб ніхто не бачив, тикне бабусі окрайчик і радіє. Жінці, зі злом, жбурне чоловік величезний шматок:
— На їж, ніяк не наїсися!
А та радіє, що наїлася досхочу. Не витерпіла старенька тяжкої обіди від дітей своїх, пішла у вічність. Зраділа невістка, щебече біля чоловіка. Тільки малий Іванко носить на могилку бабусі шматочки хліба. Пішло все в господарстві шкереберть: подохли поросята, не вродила картопля, горобці виїли пшеницю. І так не один рік. Що робити? І наснився чоловікові сон: прийшов до нього Господь і сказав:
— Це тобі за те, що ти матір ображав, а Іванко твій щасливий буде, бо поважає старших себе, не так, як ти.
Проснувся чоловік, гірко заплакав. Пішов на могилу просити пробачення, але мати не почула.