Пішов чоловік орати. Оре, оре, а потя збирає червачки. Він махнув кербачом — імилося потя. Кербач його імив, і він забрав його в кишеню. Винесла йому жінка на поле їсти, а чоловік наказує:
— На це потя, неси домі і його оброби, і пожар, і винеси мені їсти. Би-сь його без мене не їла.
— Добре.
Жінка прийшла домі, зарізала потя, обскубла його, обробила, пожарила. А вона була вагітна. Та й їй захотілося маленько покушати того потяти. І з’їла маленько, одно стегно. Та й страх їй прийшов. Ай-я-яй! Думає:
— Недобре.
І вона взяла од свої цицьки одрізала, пожарила і поклала там, межи то м’ясо з потяти. Поклала та винесла йому в поле їсти. А він їсть то м’ясо й хвалить:
— І-і-і, яке то добре! Із чого то? Кажи, з чого?
— З цицьки, — відповідає, — одрізала. Бо я, — признається, — маленько з’їла…
А в них було двоє дітей. Хлопчик сім років мав і ще не говорив, не міг говорити. А дівочка менша. Каже чоловік жінці:
— Іди домі, заріж дівку, а потому заріжеме й хлопця. То дуже добре м’ясо. Чоловіче.
— Добре, добре.
І тоді хлопець перший раз почав говорити. Та й мовить хлопець дівчині:
— Знаєш що? Я йду возьму м’ячик і буду втікати. Мама прийде з поля, від тата, возьме ніж, щоби тебе зарізати. Щоб жарити татови м’ясо.
А дівчина загойкала:
— Йо-ой! Наша мама плаче.
Де дівчинку різати! Айбо взяла ніж, точить. А хлопчик ухопив м’ячик та й тікає. І шепче дівчинці:
— Ти за мною біжи. Утікай геть. А мама вийшла з ножем.
— Марько, Марько, ходи сюди, ходи!
Дівочка втікає геть. А сусіда вийшла та й дивується:
— Що ти ходиш із ножем, ганяючи дітей? Хочеш різати чи що?
— Та ніт, та ніт, — каже мама.
А діти повтікали в ліс. Найшли печеру й там стали жити, в тій печері. Ід’ним приходила звірка і їм приносила молоко. Приходили олені та інші звірі. А вони то молоко не мали в що наливати й не варили, а ссали з олениць. І росли в тій печері діти. А чоловік прийшов домі та питає:
— Де туй діти?
— Повтікали.
— Повтікали? — говорить. — А де повтікали?
— Нема дітей, повтікали й все.
А діти росли-росли та виросли великі. Дівчина вже має чотирнадцять-п’ятнадцять років. А хлопець — хлоп великий. В неї вже платтячко пірвалося. А одного разу вирішила дівчина:
— Підеме в село.
— Туй підеме. Там, — каже, — суть злодії. Нападеме на тих злодіїв.
— Добре. А то люди? — звідає дівчина.
— Люди.
— Най буде, підеме.
Пішли вони, а там дванадцять злодіїв, ге-ге! Злодії прийшли до їх, повбирали, і живуть вони там. А один, їхній капітан, у дівчину залюбився, і він живе з дівчиною.
А вона ганьбилася брата й каже тому капітану злодіїв:
— Ти знаєш що? Кіби, — повідає, — мого брата не було, я би з тобою жила. А то, — говорить, — мій брат є туй, і я ганьблюся з тобою жити.
А той радить:
— Добре-добре. Там є млин, що чорти в ньому мелють. Кажи йому так: «Іди принеси з того млина муки». Кажи, що тобі ся снило, аби ти їла з тої муки чир, то будеш здорова, а ніт, то будеш хвора.
І загнала вона його в той млин. Іванко пішов у млин і каже:
— Назмітайте мені муки.
Вони не хотять давати. А Іванко імив одного чорта і ним усіх бив. Бив кругом. А вони кричать:
— Даєме, даєме, даєме!
І дораз набрали муки й принесли йому. І вернувся Іванко живий з того млина й приніс сестрі муки. Вона варить чир та їсть. І думає сестра з тим злодійом, як їм збутися Іванка. Злодій придумав:
— Ти йому кажи так: «Я би любила молока од лева.» А лев — то великий звір, він його з’їсть.
І загнала вона Іванка в ліс за молоком від левиці. Він пішов у ліс і побачив левицю. І кличе:
— Ходи сюди!
І левиця послухала його, підійшла, і він надоїв од неї молока. Приніс того молока:
— Ний, їдж, сестро.
Вона п’є та їсть. І посилає його до медведя, до вовка, до лиса, і він приносив того молока. І сестра всього того молока пила і не була здорова, була «хвора».
А вони хотіли знати, яку хлопець має силу. Відки в нього сила така, що привіз із того млина муки та від усіх звірів молока приніс? Набрали вони в міхи каміння й кажуть:
— На, вези в млин, змели та привези муку.
Привіз він у млин каміння. Чорти позирають — то камінь. Обзирають:
— То камінь. Де ми будем з того муку молоти? А він як імив їх бити! А чорти кричать:
— Йдеме, йдеме! Мелеме!
І мелють пшеницю. Намололи муки, і він повіз домі:
— На, їдж.
А сестра далі «хвора». Той живан каже:
— Ти знаєш що? Ми будеме міряти його силу.
А вони видять, що він здоровий чоловік, що всіх б’є. Пішли в ліс, а там такий бук великий. Говорять живани Іванкови:
— Будеш трясти цим буком, то будеме видіти твою силу. А перший раз ми потрясеме.
Імив іден, другий, третій — нич з того не є. А хлопець подивився:
— Е, то бук замалий. Ходіме далі, найдеме більшого.
Пішли далі, а там такий великий, сухий бук. Много сухих конарів на нім. Іванко питає:
— Хто буде трясти?
— Ти, — відповідають живани.
— То йдіть усі набік. Бо вб’є вас.
А той капітан живанів не вірив у то та й пропонує:
— Най мене б’є першого. Чим його годовали? А я, — каже, — м’ясо їм.
А він як потряс того бука, бук упав, ударив старшого живана прямо в голову та вбив його. А всі злодії увиділи, яку він силу має, і вже йому нич не казали.
І жив він з тими злодіями, жив. Та прийшов у млин, де чорти мололи, і каже:
— Йдіть вон! Не меліть туй більше! Пишіть мені контрат, що не маєте нич до того млина.
А чорти не хотять писати. А він їдного імив та як зачав ним усіх чортів бити! І вони йому той контрат написали. Підписалися, що більше він їх не буде видіти в тому млині.
Хлопець чортів повиганяв, а млин молов далі. І думає він собі: «Най сестра туй жиє, а я йду домі». Прийшов він здоровий ід’татови, ід’мамі. Вже не боїться, що тато його заріже. Прийшов і говорить:
— Тату, той, — каже, — млин — то мій млин. Я в ньому мельником. Будем молоти людям муку. Ви будете мій помічник.
— Там чорти, — отець боїться.
— Нє, — каже, — там я вже командую.
І він став командувати, і мелють вони муку, і пиклюють. І повідає хлопець матері:
— Мамо, моя сестра, ваша дівка, добре ся має, добре жиє.
— То най прийде домі.
— Нє, вона не прийде, — говорить, — вона із злодіями.
І жили вони, і ще ниськи жиють, як не повмирали. І казці конець. Хто слухав, той молодець.