Оден цар мав золоту яблінку, і хтось з тої яблінки щоночі крав золоті яблука. Цар клав вартових солдатів, але вони не могли допазити. Став цар класти пазити своїх синів. На першу ніч поклав старшого — не допазив. На другу ніч поклав середющого — не допазив. А третього свого сина, найменшого, цар мав за неакуратного. Звався він Іван. От той неакуратний Іван і каже: — Я стану і допазю.
Став він пазити на третю ніч. Пазить, і дуже йому захотілося спати. «Як засну — то не допазю, — подумав Іван. — Не буду спати». Тре очі і не спить. Коли дивиться — над городом видко стало: летить щось і блищить, як золото. А то була жар-птиця. Сіла вона на яблінку, а Іван легенько підходить та — хап! — її за крило. Жар-птиця вирвалася і втекла, лиш пір’я з крила вимикнулося. І світи те пір’я, як вогонь.
Приходить Іван до свого тата, до царя, та й розказує про жар-птицю.
— Треба ту птицю знайти, — каже цар.
Дає старшим синам коні і дає на руки документи, щоб вони могли в дорозі прохарчуватися безплатно.
— Їдьте, шукайте жар-птицю.
Всідлували старші брати коні та й поїхали, а Іван каже:
— А чого ж мені не даєте коня? То ж я допазив жар-птицю. Дав цар і йому коня, але неважного.
Їхали, їхали оба старші браття і приїхали до роздоріжжя. Проти одної дороги на камени написано: «Поїдеш сюди — сам пропадеш». Проти третьої дороги нічого не стояло, то вони тою дорогою й поїхали.
А Іван приїхав до того місця, прочитав усе та й каже: «Як маю я сам пропадати, то най лучче кінь пропаде». Та й поїхав тою дорогою, де кінь мав пропасти. Дивиться — а напроти него сірий вовк іде. Хапнув коня і зразу його роздер, а тоді питає Івана:
— Хто тебе післав цею дорогою? Сюди не можна їхати.
— Мене післав цар, мій тато, щоб я найшов жар-птицю. Вона в нас золоті яблука крала.
— Жар-птиця в тридцять дев’ятім царстві, — каже сірий вовк. — Як я з-під тебе коня розірвав, то мусю сам тебе везти. Сідай на мене, і поїдем у тридцять дев’яте царство.
Сів Іван на вовка, і приїхали вони в то царство. Сірий вовк каже:
— Злазь і йди. Жар-птиця в клітці, але коло клітки дзвінки, і тебе їмуть.
Приступився Іван до клітки, дзвінки задзвонили, прибігли сторожі і в’їмили його.
— Чого ти прийшов? — питають. Він розказав усе, а сторожі йому:
— В такім-то царстві є кінь з золотою гривою. Як приведеш нам того коня, то дамо тобі жар-птицю. Разом з кліткою дамо.
Вернувся Іван до сірого вовка та й розказує йому це. А сірий вовк каже:
— Той кінь від цего царства аж у тридцять дев’ятім. Сідай на мене та й поїдемо туди.
Приїхали вони в те царство.
— Іди, — каже сірий вовк — але на коневи золота вуздечка з дзвінками, і тебе в’їмуть.
Лиш протяг Іван руку до вуздечки, як задзвонили дзвінки, прибігли сторожі і в’їмили його.
— Чого ти сюди прийшов?
Він розказав їм усе, як було, а сторожі й кажуть:
— В такому-то царстві є Прекрасна Єлена з золотою головою. Як ти нам її принесеш, то дамо тобі цего коня.
Вернувся Іван до вовка та й розказує про Єлену. А сірий вовк каже:
— Прекрасна Єлена в тридцять дев’ятім царстві від цего. Сідай, поїдемо.
Приїхали вони в то царство, а вовк і каже:
— Тут ти вже нічого не зробиш. Тут моя голова буде робити. Гримнувся сірий вовк до землі і перекинувся на генерала, якраз на такого, який приходив до Єлени. Вартові віддали йому честь і пропустили. Підступив він до Єлени, зачали вони ходити по саду і говорити. А як зайшли в місце, де їх ніхто не бачив, гримнувся генерал об землю і знов перекинувся на сірого вовка: вхопив Єлену і приніс до Івана. Сіли Іван з Єленою на вовка та й поїхали.
Приїхали вони аж у те царство, де був кінь з золотою гривою. Сірий вовк каже:
— Ви з Єленою сидіть тут, а я піду.
Гримнувся об землю і перекинувся на Єлену, таку саму, як вони привезли.
— Най Єлена буде тут, а мене віддай за коня.
Взяли сторожі «Єлену» (а то був сірий вовк) і віддали за неї коня з золотою гривою. А «Єлена» каже, що заслабла. Сторожі не знають, що робити, — «Єлена» гримнулася об землю, перекинулася на вовка і втекла.
Вернувся вовк, та й поїхали вони в то царство, де була жар-птиця. Як приїхали, вовк гримнувся до землі і перекинувся на коня.
— Єлена з конем най будуть тут, а ти, Іване, веди мене і віддай за жар-птицю.
Привів Іван «коня» до сторожів. Сторожі втішилися і віддали йому за «коня» жар-птицю з кліткою. А «кінь» перекинувся на сірого вовка і прибіг з Іваном до коня та Єлени. Та й каже Іванови:
— Тепер ти маєш Єлену, коня і жар-птицю. Іди додому, а я піду воювати, бо дуже запізнився.
Лиш тілко вони розійшлися, як Іван побачив, що напроти їдуть оба його браття. Глипнули браття на него та й думають: «Іван усе найшов, а ми — нічого. Зітнемо йому голову та й заберемо все собі». Як надумали, так і зробили: зарубали Івана, а Єлену, коня і жар-птицю забрали собі. Забрали та й їдуть городом.
Їдуть вони, а назустріч їм Кощей Безсмертний. Його прозвали Безсмертним за те, що жив триста років. Мав Кощей дві платиночці: махне одною, то все скаменіє, а як другою махне — все оживає. Як побачив Кощей Єлену, коня і жар-птицю, захотів забрати все собі. Махнув він платинкою — і весь город умер. Скаменіли оба браття, лиш Єлена, кінь і жар-птиця не скаменіли. Забрав їх Кощей Безсмертний у своє царство.
А сірий вовк воює і чує, що йому тяжко на серци стало. «Певно, мого брата Івана нема живого», — подумав він. Пішов сірий вовк на те місце, де вони розпрощалися, а там лежить Іван з відрубаною головою, і орел з орленятами клюють його тіло. Підкрався вовк і в’їмив одне орленя. Орел просить:
— Віддай мою дитину.
— Віддам, — каже сірий вовк, — як принесеш мені води цілущої й живущої.
Орел полетів і приніс дві фляшечки води — цілущої і живущої. Опустив він ті фляшечки сірому вовкови: той розірвав орленя на дві половини, намочив обі половини цілущою водою, і вони зрослися. Тоді побризкав неживе орленя живущою водою, воно сфуркотіло крильми і полетіло. Те саме зробив вовк і з Іваном: покропив цілущою водою відрубану голову, і вона приросла, а потому покропив Івана живущою водою — і він ожив.
— Як я, братчику, довго спав, — каже Іван.
— Це ти вже навік заснув би, якби я не прийшов.
— А де ж сама Єлена, де кінь, де жар-птиця? — питає Іван.
— Усе забрав Кощей Безсмертний. Сірий вовк подумав та й каже:
— Тут я тобі вже не поможу. Іди в ліс, а в лісі є куряча лапка, на курячій лапці — хатка, а там жиє кума Гапка. То — моя кума, вона тобі поможе.
Пішов Іван шукати куму Гапку. Ішов він, ішов лісом та й уздрів пораненого пса. Рана загнилася, і його вже їли черваки.
— Обчисть мені рану і дай хліба, — сказав пес, — то я тобі в пригоді стану.
Іван був не лінивий. Обчистив псови рану і нагодував його. Та й пішов далі. Коли дивиться, під деревом сидить поранений орел.
— Обчисть мені рану і дай кришку хліба, — сказав орел, — то я тобі в пригоді стану.
Іван обчистив рану й орлови. Нагодував його. А як прийшов до морського берега, то побачив на березі викинуту хвилею рибу.
— Кинь мене в море, то я тобі в пригоді стану, — сказала риба. Кинув він рибу в море.
Ішов Іван лісом, аж поки не найшов куму Гапку.
— Я поможу тобі, — сказала кума Гапка. Притягнула вона цілого дуба, витиснула з него склянку соку і дала Іванови випити. Випив Іван, а кума Гапка питає:
— Ну, як тобі?
— Таку силу чую, що весь би світ поборов.
— То забагато — весь світ, — сказала кума Гапка і притягнула ще одного дуба.
Дала Іванови ще одну склянку соку.
— Ну, як тепер?
— Таку силу чую, що половину світу поборов би.
— Оце добре, — сказала кума Гапка і дала йому паличку, що важила сорок сім пудів.
— Іди з цею паличкою. Твій кінь, і Єлена, і жар-птиця — все це в Кощея Безсмертного. Кінь замкнений у склепі, а в тому склепі дванадцять дверей залізних.
І ще дала йому кума Гапка гаманець-самотрус.
— Як ти три рази потрусиш цим гаманцем перед залізними дверми, то кінь три рази заірже і всі дванадцять дверей відтворяться. Тоді сядеш на коня і поїдеш за море. За морем є трьохсотлітній дуб. Хитни дуб раз — полопає коріння, хитни другий раз — звалиш дуба до землі, а за третім разом схопи той дуб і викинь з ями. Під корінням того дуба є ящик, а в ящику заєць, а в зайцеви качка, а в качці — яйце. В тому яйцеви Кощея Безсмертного смерть. Сів Іван на коня, а кінь питає:
— Як через море їхати — першим вітром чи середнім?
— Середнім, бо я не втримаюся на тобі, — відповідає Іван. Прилетіли вони до того дуба. Хитнув його Іван раз — полопало коріння, хитнув другий раз — звалився дуб до землі, а за третім разом ухопив Іван дуба і викинув з ями. Узяв з тої ями ящик і став його розбивати. Лиш тілко розбив, а заєць вискочив і побіг. Тут відки-невідки з’явився пес, якому Іван обчистив рану. Погнався пес за зайцем і в’їмив його. Розірвав Іван зайця, а качка з него — фур-р-р — та й полетіла. Але відки-не-відки взявся орел, якого врятував у лісі Іван, в’їмив ту качку та й приніс її Іванови.
— На. Ти мені поміг, то й я тобі в пригоді став.
Лиш тілко розірвав Іван качку, яйце викотилося і впало в море. Став Іван та й плаче. Коли це випливла з глибини до берега риба, яку він вкинув у море, і винесла йому в писку яйце.
Загорнув Іван яйце в платнику та й пішов до Кощея Безсмертного. А в Кощея на воротях три змії: перша змія з трьома головами, друга з шістьома, а на третіх воротях — змія з дев’ятьма головами. Підійшов Іван до перших воріт та й каже паличці, що мала сорок сім пудів:
— Паличко-побивалочко, побий!
Вдарила паличка по змії і відбила їй усі три голови. Тоді пішов він до другий воріт, і до третіх, і всім трьом зміям відбила голови паличка. Увійшов Іван на подвір’я до Кощея Безсмертного, глипнув, а Прекрасна Єлена дивиться у вікно. Побачила вона Івана та й каже:
— Іване, Іване, не ходи тут, бо як побачить тебе Кощей Безсмертний, то знищить.
— Не знищить, доста йому вже, — сказав Іван.
Кощей Безсмертний зачув це та й кинувся до Івана, а Іван витяг яйце. Упав Кощей на коліна.
— Іванку, даруй мені життя, ще хочу пожити.
— Доста тобі вже, — сказав Іван і гримнув яйцем об землю. З Кощея зразу аж деготь потік. Так Іван кінчив йому дні.
Визволив Іван Єлену, а вона й питає:
— Де ж ти був так довго?
— Де не був, а тепер буду з тобою. Будем жити на хазяйстві Кощея Безсмертного.
Розказала Єлена Іванови, як скаменіли його браття, і захотів він їх оживити.
— Де ті Кощеєві хустинки? — запитав Іван.
— Є, — сказала Єлена і найшла йому ті хустинки.
Приїхав він у той скаменілий город, махнув хустинкою, від якої все оживає, і все ожило. Браття встали і зумілися.
— Прости нам, братчику, — просять вони Івана.
Приїхали додому, привели цареви коня і жар-птицю принесли. Цар дав Іванови частину царства. Приклав Іван ту частину до царства Кощея і став царювати, а Єлена стала царицею, його дружиною. На цім і казка закінчилася.