Закарпатський хлопець поїхав у Францію глядати роботу. Прийшов на один великий завод, там влаштувався працювати. І добре робив. І директор заводу дуже його полюбив, дав йому в премію машину:
— Іване, оженися, поставиме дім на моїй земли. І будеш далі тут робити.
— Добре.
Так і зробили. Поставили йому дім, він працював. Та прийшов час, що і вженитися треба. Ну й що? Директор хоче, щоби він узяв французьку дівчину. А йому то не любиться.
Іде він раз городом, дивиться, іде така файна дівочка. А він узяв та опустив перед нею бріфташку. А вона:
— Ви щось потеряли!
Підняла бріфташку та й подає йому. Не радується дівочка найденим грошам. А Іван запрошує її:
— Пройдімо в цей парк та сядемо й поговоримо. Пішли посідали в парку і говорять.
— …Слухайте, — питає, — ми можемо побратися? Ви мені дуже полюбилися, вийдіть за мене заміж.
— Подумаємо, — відповідає. — Побачимо, що скаже няньо, що скаже мама.
— То я ввечері до вас зайду. Де ви жиєте?
Вона сказала, по якій вулиці жиє та під яким нумером. Увечері приходить Іван там.
— Добрий вечір, я прийшов.
— Добрий вечір.
Дівчина взяла від нього пальто, повісила. Він сів і почав розмову.
— …Слухайте, — каже, — я прийшов поговорити з вами. Дозвольте, щоб ми з вашою дочкою поженилися.
Вони подумали, старенькі, та й повідають:
— То є ваше діло.
І поженилися вони.
А її отець і мама були з Америки. Там у них були заводи. В скорому часі вони поїхали в Америку. А дочка з зятьом зосталися у Франції. Жиють вони собі з жінкою, а директор дуже очі несе на його жінку. Звідає:
— З якої фамілії твоя жінка?
— З америцької. Що ви питаєте?
— Америцькі жінки мають по чотири, по п’ять чоловік, що роблять у Америці. Вони їх одівають, годують і гроші їм дають. То знаєте, які вони.
А Іван йому:
— Моя не така.
— А ми можеме поспорити. Чи може твоя жінка на то піти, що мені треба?
Він подумав, подумав і погодився:
— Можеме поспорити. А директор каже так:
— Коли я це не зроблю, я віддаю тобі свій завод, а як зроблю, то все твоє забираю.
— Крім легкової машини.
І поїхав він десь, виладив його директор. Виладив, а сам приходить до його жінки. А їй уже скучно за чоловіком. І вона як сиділа, так схилилася й заснула. А директор тихо прийшов, взяв апарат і сфотографував її. І пішов у город, і знайшов першого фотографісту. І попросив його так:
— Зроби мені фотокарточку, щоби все було так… І я тобі даю сто тисяч.
І-і-і, такі гроші. І той скоро скомбіновав таку фотокарточку, як він хотів.
Прийшов Іван, а директор показує йому фотокарточку. Та й думає він про жінку: «О-о-ой, що ж ти робиш?!» Приходить до жінки, а жінка весела, обняла, обціловала його. А Іван до неї:
— Іди вбирайся в найкраще своє плаття.
Пішла вбралася. Сіли в машину, об’їхали город два рази, три рази. А за городом звернули понад єден обрив, і він відчинив дверці, руля обернув і сам вискочив, а вона пішла з машиною в той обрив. А він утік.
їде легкова машина. Шофер побачив: аварія! Зупинився. Зупинилася й ще одна машина.
— Хто є там долі? Де є водій?
— Нема. То мій муж був.
Два шофери зійшли вниз, поклали її на плахту та в машину її і в лікарню. Ніч. А у Франції треба за ліковання платити, не приймають задар у лікарню. А прокурор того города дуже її пожалів і заплатив за ню.
І виліковалася вона. А чоловіка не є. Чоловік утік. І зробився з нього великий злодій Чорна Рука. Краде він, убиває народ. Приходить директор до банку, а банк уже обікрадено. А через місяць приходить Чорна Рука знов до банку.
— Розбив я банк? — звідає тої банкірки.
— Так.
— А заміж виходиш за мене?
— Нє.
Витяг пістолет, пах!
— Йой!
Вона крикнула, і там уже раз-два поліція. І до Чорної Руки, і взяла його. І закрили в тюрму.
А на вулиці лежить п’яний. Такий п’яний, у-у-у. Підійшла до нього поліція:
— Чого ти не на роботі? На твоє місце сто чоловік є.
— Я-я-я… Я таку фотокарточку зробив — сто тисяч!
— А кому?
— Тому й тому директорови заводу.
— Ану пішли з нами.
Закрили його. Викликали того директора:
— Ви його пізнаєте?
— Так.
— Де та фотокарточка?
Вони сиділи там кілька днів. А жінка Чорної Руки вже робить слідчим, і звідає вона:
— У нас люде сидять у тюрмі, і ми не знаєме, за що?
— То давайте перевіриме.
Пішли в тюрму, питає жінка того фотографіста:
— Кому ви зробили фотокарточку?
— Тому директорові. Викликали того пана:
— Покажіть фотокарточку. Показав, а на фотокарточці вона сама.
Вони говорять, а в сусідню кімнату двері розчинені, і там сидить він, її чоловік, і все чує. Все, що вони говорять. І думає: «Йо-о-ой, я стратив жінку дурно.» Но що зробиш? Викликають його на суд. А вона каже на суді:
— Це я. Це мою фальшиву картонку він зробив.
І він зрозумів, що то його жінка. Та й був суд. І покарали їх обох на двадцять п’ять літ тюрми: і директора заводу, і того фотографіста. І завод віддали Івану. А Іван просить:
— Повісьте ня.
— Нє!
Суд визнав, що він був нервозний. І то все їм віддали, і вони двоє осталися там на життя. Та на сім наша казочка кончилася.