Були собі двоє газдів, чоловік і жона. Мали дві корови. Єдного разу каже чоловік:
— Може, будемо єдну корову продавати.
А господиня каже:
— Котру?
— За котру більше грошей буде.
Чоловік пішов десь на роботу, а жона стала коло дороги, і кого увидить, каже:
— Купіть у мене корову.
А єден питає:
— Яка в тебе корова? Хочу увидіти.
Пішов, подивився на корови і питає:
— Котру продаєш?
— Котру ви собі хочете, тоту продаю.
Він бибрав собі корову, котра ліпша і каже:
— Скільки ти за ню хочеш?
Вона сказала. А він:
— Я тобі тото даю, що ти хочеш, але, — каже, — я коровку беру домів тепер, а грошей я тепер не маю. Гроші я тобі принесу.
Увидів він у неї красний кожушок.
—…Ти мені, — каже, — дай свій кожух, а я тобі свій плащ даю, і ти мене на Ярмарку спізнаєш у своїм кожусі, а я тебе по своїм плащі спізнаю.
Каже жона:
— Ба як я вас не спізнаю?
— А я тобі лишаю другу корову в застав. І ти не програєш.
— Добре.
І взяв той корову та й пішов.
Приходить ґазда з роботи, а жона каже:
— Я продала корову.
— За скільки ти продала?
— За стільки й за стільки.
— Ой, то ти добре продала корову. А де гроші суть? Покажи мені.
— Грошей не є, грошей ще не дав.
— А чи знаєш ти того чоловіка, котрому-сь продала?
— Я його, — каже, — не знаю, я його ще-м не виділа.
— А як же ти дала йому корову? Як же ти будеш знати, кому корову дала. Корова, — каже, — пропала.
— Та він другу корову лишив у заставу. І ми помінялися, я йому дала свій кожушок, а він мені свій плащ. І я піду на ярмарок і спізнаю його в своїм кожусі, а він мене в своїм плащі.
І він сказав:
— Дурна жоно. Корова вже пропала. Але ще до того ярмарку я чекаю. А як не буде грошей, то по ярмаркові я тебе заб’ю.
Прийшов той день ярмарковий, пішла жона на ярмарок. Загорнулася в той плащ. Ходить по ярмарку і ніде свого кожуха не спізнає. Вийшла з ярмарку домів, а чоловік питає:
— Но, чи найшла ти того?
— Не найшла.
Каже ґазда:
— Що мені тепер з тобою робити? Чи тебе забити, чи що зробити? Але ніт. Піду, — каже, — в світ. Як найду таку дурну, як ти, то ті подарую, а як не найду, то тя заб’ю.
І зібрався й пішов у світ.
Іде він світом, іде єдного заранку, дивиться, газдиня носить міхи з пшеницею на фуру. Він каже:
— Дай Боже, щастя!
Вона відповіла:
— Дай Боже здоровля! А відки ви, чоловіче? — питається вона.
Він каже:
— Я з усього світу.
А вона не розчула та й питає:
— Як, ви з тамтого світу?
— Так, я з тамтого світу.
— Чи виділи ви мого Івана там, на тамтім світі?
— Ой видів я, видів Івана.
— Що мій Іван там робить?
— Вівці пасе.
— Йой-йой, може би ви йому дащо туди взяли?
— Та нич не возьму, хіба грошей би взяв, якби ви дали.
Скільки грошей мала, стільки вона й дала, аби «Іванови передав на тамтой світ».
— Більше, — каже, — не маю, але їду на ярмарок, везу пшеницю. Якби-сьте там були, я пшеницю продам і тоти гроші вам дам.
— Я, — каже, — буду на ярмарку. Я доста маю нести на тамтой світ передач, але ще возьму вашому Іванові гроші.
Продала жінка пшеницю, продала воли, продала віз і всі гроші передала «на той світ своєму Іванови».
Вернувся газда додому та й каже:
— Жий, жіночко, спокійно, бо таких дурних, як ти, доста є на світі.