Жив де не жив один бідний чоловік, якого звали Маньком. Мався мізерно, так бідно, що в хаті більше було днів без хліба, як з хлібом. Наближався Великдень. Люди намололи борошна, назбирали яєць, печуть, варять, смажать. А в хижі Манька — ніяких приготувань. Журиться Манько, журиться і його жінка. Жаль їх малих дітей, що не будуть бачити на свято ані сиру, ані масла, ані калачів…
— Чоловіче! — просить жінка Манька. — Іди до ґазди, позич борошна бодай на відробіток. Як бути на свято без хліба?
Рушив Манько по сусідах, а позичити ніде не може, бо жив на бідній околиці. Дочувся Манько, що один газда перед святами намолов багато білого борошна. Він і до нього:
— Чесний ґаздо! Позичте борошна на відробіток. Прийде літо, піду вам косити. Нема з чого паску спекти.
— Ой неборе, я би тобі позичив, борошно у мене, нічого гнівити бога, є. Та по великодню я збираюся віддавати доньку, треба мені борошна на весілля.
Прийшов чоловік додому з голими руками.
— Та що тепер чинити? — каже жінка. — Яка ганьба, не буде чого й посвятити. Що люди повідять?
— Не журися, жінко! Якось-то буде! Чи маєш ти бодай пару яєць, щоб було чим паску помастити?..
— Та стільки знайдеться…
Вийшов чоловік на цих словах з хати. Взяв кусень дерева і теше. Тесав, тесав і майстрував. Вийшла жінка на двір і питає:
— Що ти, чоловіче, робиш?
— Паску печу!
Жінка здивувалася, та все швидко зрозуміла. Чоловік не хоче, щоб люди бачили його велику бідність.
Змайстрував чоловік паску, напалила жінка піч. Помастив чоловік паску жовтком з яйця, посадила жінка паску до печі. Вийняли з печі й самі не можуть надивуватись, яка вона красна.
Прийшов Великдень. Загорнув Манько свою паску до вишиваного рушника і поніс святити. Сталося так, що паску він поклав біля ґаздівської. Ґазда дивиться, дивиться і не може надивуватись: «Як те сталося, що я не позичив йому й крихти борошна, а в нього паска така, що очі їсть?»
Коли закінчилася свята відправа, піп посвятив паски, ґазда хитро вхопив паску Манька, поклав до свого кошика, а свою кинув йому на рушник і — гайда додому. Бо кожен хоче бути якомога швидше за столом. То вже такий давній звичай.
— Дивися, жінко! Піп покропив, і яке чудо сталося! — каже бідний чоловік своїй жінці, коли ножем справді вкраяв з паски для сніданку.
Жінка дивиться й не може надивитися. Приніс і ґазда свою паску додому. Бере ніж, щоб краяти, а паска… з дерева.
— То, певно, святий пан господь мене покарав, здерев’янив мені паску, що я не хотів позичити біднякові борошна! — виправдувався ґазда перед своєю родиною.